Розділ 11 частина перша

Розділ 11

Земля потроху оговтувалася після катастрофи, хоча цей процес більше нагадував болісне переродження, ніж повернення до старого життя. Десятий рік Нової Ери зустрів людство затишшям: землетруси, хоча й продовжували час від часу струшувати материкові плити, вже не несли тієї тотальної загрози, що раніше. Колишні нищівні урагани, які зносили все на своєму шляху, поступово перетворювалися на просто сильні, пронизливі вітри.

Клімат планети став непередбачуваним. Тут, у Карпатах, середня температура так і застигла на позначці, дещо нижчій за докатастрофічну. Проте супутникові дані малювали куди більш строкату й тривожну картину. На мапі світу, мов незагоєні виразки, з'явилися нові пустелі, і їх було чимало. Планета змінила свій лік: майже половина колишніх лісів просто перестала існувати, згорівши у вогні падіння уламків або вимерзнувши у довгу попільну зиму.

Льодовикам на полюсах теж дісталося сповна. Бомбардування небесним камінням, гігантські цунамі та несамовиті шторми відкололи від крижаних панцирів цілі масиви. Тепер світовим океаном дрейфувала така кількість крижаних островів, якої людство не бачило за всю свою історію. Це створювало дивний і небезпечний температурний резонанс. Там, де небо вже очистилося від пилу, оголена земля без лісового захисту перегрівалася, провокуючи потужний парниковий ефект. І водночас холодні течії несли багатокілометрові айсберги, перетворюючи колись теплі акваторії на крижану пустелю. 

Та попри всі ці катаклізми, жити на поверхні нарешті стало можливим. Хоча, якщо бути відвертим, для абсолютної більшості тих, хто вижив, іншого варіанту просто не існувало. Ресурси підземних укриттів вичерпувалися.

Весь цей час «Спадок» також не сидів склавши руки. Територія, яку колись лише схематично окреслили на мапах, поступово перетворювалася на живий, пульсуючий простір. Вздовж усього гірського русла Лімниці, поміж химерних рослинних будівель, розкинулися молоді ліси та соковиті луки, створені волею володіючих. Озеленення впевнено крокувало далі, заглиблюючись у сусідні гірські масиви, повертаючи життя туди, де ще вчора панував лише сірий попіл.

Пошукові експедиції працювали без упину, і результати їхньої роботи були неоднозначними. Різноманітних укриттів у горах знайшли дійсно багато, проте далеко не всім пощастило пережити катастрофу та наступні голодні роки. Могильників на шляху дослідників траплялося значно більше, ніж місць із вцілілими. Страшні свідчення минулого — заблоковані двері, виснажені системи життєзабезпечення та тиша там, де мали лунати голоси — стали звичною, хоч і гіркою частиною буднів.

Проте навіть за таких умов кількість знайдених людей уже перевищила дев'яносто тисяч. Більшість із них із полегшенням та щирою вдячністю вливалися в колись дружню сім’ю «Спадку», стаючи частиною нового суспільства. Але разом із ростом чисельності зростав і розрив у поглядах на майбутнє. Чим далі, тим відчутнішою ставала тріщина в розумінні того, як жити далі, між кланом Січового та родами, що дедалі більше прагнули відокремитися.

Володимир цілком і повністю виконав зобов'язання, взяті на тому доленосному засіданні. На майбутніх територіях родів було проведено колосальну роботу. Звісно, поверхневими роботами та облаштуванням займалися їхні власні володіючі, але звести все в єдину біосистему та проростити живе коріння на сотні метрів углиб материкової породи — це було завдання виключно для Січових.

Час не стояв на місці, і на десятий рік Нової Ери розклад сил почав змінюватися. Не лише всі онуки Володимира впевнено опанували четвертий ранг — деякі представники третього покоління в інших родах також змогли подолати цю межу. Не всюди й не в кожного, але прецеденти з’являлися дедалі частіше.

Єдиним, хто все ще не мав власного володіючого з астральною оболонкою, залишався рід Ткаченків. Причина була очевидною: лише в цьому роду серед нащадків не було представників третього покоління з обох боків. Іван, який належав до другого покоління, свого часу одружився з Віолеттою — дівчиною, ініційованою в дитячому будинку, тобто фактично першим поколінням. Як наслідок, їхні діти мали дещо гірший старт порівняно з іншими. Схожа ситуація спостерігалася і в сім'ї Вадима Руденка, проте рід Руденків рятували діти Віталія — їхня Марина вже успішно подолала заповітний бар’єр рангу.

А ситуація, де нащадки Володимира знову виявлялися на голову вищими за своїх однолітків у здібностях та контролі енергії, лише підливала олії у вогонь відчуженості.

Віч-на-віч ніхто не висував прямих претензій і не заявляв про ворожість. Прірва пролягала значно глибше — у самому світогляді. У клані Січових, попри поділ на різні соціальні прошарки, фундаментальним залишалося поняття особистої свободи та рівності перед законом. Натомість у родах дедалі частіше лунали розмови про «білу кістку» та «блакитну кров». Нова еліта почала щиро вірити, що право сили автоматично стає силою права: є обрані, а є ті, хто заборгував цим обраним самим фактом свого існування. Спіраль цивілізації зробила черговий оберт, і людство знову опинилося на знайомому, не надто привабливому етапі свого розвитку.

Такий підхід сприяв швидкому зростанню лав володіючих у родах — вони активно вербували тих, кому імпонувала ідея власної вищості. Володимир, як не дивно, не намагався цьому перешкоджати. Навпаки, він вважав, що для майбутнього «Спадку» буде навіть корисно, якщо найбільш амбітні та пихаті елементи покинуть його територію і створять власні анклави.

Поки роди вели агресивну політику вербування, особливо серед людей, знайдених у дальніх укриттях, Січові зберігали монолітну підтримку тих, з ким пліч-о-пліч пройшли крізь пекло катастрофи.

Фактично, ще до початку великого розселення, запланованого на цей рік, стало зрозуміло: єдиного «Спадку» більше не існує. Єдине, на чому залізно наполіг Володимир: поки роди залишаються на землях клану, вони зобов'язані неухильно дотримуватися законів Спадщини. Жодних силових захоплень, жодного примусу чи залякування. Кожна людина мала право самостійно обрати свій шлях — залишитися з Січовими, піти за родами, чи торити власну дорогу.