Розділ 10 частина перша

Розділ 10

Нарешті двері тихо ковзнули вбік, і до кімнати енергійно зайшов білокурий хлопець. Його обличчя одразу розпливлося в дружній посмішці.

— О, у нас поповнення! — вигукнув він, кидаючи сумку на своє ліжко. — Я — Міха. — Він простягнув руку для вітання.

— Привіт... А я Марк, — хлопець потиснув долоню нового знайомого.

— Клас! А то мені вже набридло самому в кімнаті киснути. Воно-то, звісно, зручно, але часом нудьга така, що хоч на стіни лізь, — Міха затараторив, розстібаючи куртку. — Зачекай хвилинку, я тільки сполоснуся, а то нас сьогодні на фізо загоняли так, що пара з вух іде. Потім одразу в столовку рушимо. Там якраз із усіма нашими познайомишся, поспілкуємось. Давненько до нас із інших секторів ніхто не переходив!

Михайло зник за дверима вбиральні, а Марк залишився стояти посеред кімнати, перетравлюючи почуте. Він зрозумів, що новий сусід сприйняв його за «свого» — за мешканця «Спадку», який просто перевівся з іншого житлового блоку, про які згадувала Ольга Сергіївна.

За десять хвилин вони вже вийшли з кімнати. Їдальня розташовувалася на другому поверсі, а їхній ярус був четвертим. Найкоротший шлях пролягав через центральний стовбур будівлі.

Коли вони ступили на міст-гілку, що вів від їхнього крила до центру, у Марка знову перехопило подих. І справа була не в страху висоти — він ніколи не боявся глибини чи круч. Його заворожило саме видовище. Стометровий живий міст провисав над велетенським відкритим простором. Куди не глянь — вгору чи вниз — усюди виднілися такі самі містки на різних рівнях. Десятки переходів на кожному поверсі тягнулися до широченного центрального стовпа, що нагадував стовбур титанічного дерева.

Далеко внизу розкинулася величезна площа, яка зараз нагадувала розбурханий мурашник. Усюди були діти — переважно однолітки Марка, плюс-мінус кілька років. Дорослих теж не бракувало, але тут панувала енергія юності. Це було не просто приміщення — це був цілий світ, підвішений у просторі, наповнений голосами, світлом і відчуттям нескінченного руху.

— Ну чого ти завмер? Ходімо швидше! — Михайло легенько підштовхнув його в плече. Він усміхався так щиро й відкрито, що Марк не відчув нічого, крім підтримки.

В їдальні панував апетитний гамір. Столи були розраховані на шістьох осіб, а до лінії роздачі тягнулася невелика черга. Ольга Сергіївна запевнила Марка, що вона «підлатала» його організм, і тепер він може їсти майже все. Проте вона застерегла: «Багато добре — теж недобре». Надмірне навантаження на шлунок могло сповільнити повне відновлення.

Але коли він побачив розмаїття на прилавках, зрозумів, що стриматися буде справжнім подвигом. Свіжий, запашний хліб із хрусткою скоринкою, кілька видів перших та других страв, гарніри… А головне — соки, компоти та гори свіжих овочів, фруктів і навіть ягід. Деякі з них Марк бачив уперше в житті й навіть не знав, як вони називаються.

Він ледь впорався з тремтінням у руках, набираючи їжу на тацю. Але поки Михайло вів його до столу, де вже сиділи троє дівчат і хлопець, непрохані сльози затуманили зір. Марк розумів, як безглуздо він зараз виглядає перед цими впевненими підлітками, але нічого не міг із собою вдіяти. Прірва між його вчорашнім «там» і сьогоднішнім «тут» виявилася надто глибокою.

— Знайомтесь, це Марк, мій новий сусід по кімнаті! — бадьоро проголосив Михайло, не обертаючись і не помічаючи стану товариша. — Ще не встиг спитати, з якого він сектора, не хотів новини двічі слухати.

Раптом з-за столу підхопилася дівчина й миттєво перехопила тацю з рук Марка.

— Міхо, ну як можна бути таким телепнем? — вигукнула вона, з обуренням дивлячись на білявого хлопця. — Як можна бути таким неуком? Невже ти не бачив оболонку свого сусіда? Ах, так, тобі ж не до медитацій, сила — то наше все!

Всі за столом з неприхованим осудом вставилися на Михайла. той розгублено кліпнув очима:

— Ей, ви чого? Що там з тією оболонкою? — він нарешті обернувся і побачив мокрі очі Марка. — Ей, Марку, що сталося? Ти чого?

— Марку, сідай, — м’яко сказала дівчина, що забрала тацю. — Мене звати Іра, це Вадим, Наташа та Ізольда. А сталося те, дорогий друже, що ти Міха — баран, і це не образа, а медичний факт. Треба було так облажатися: впритул не помітити нерозвинену енергетичну оболонку… Марку, ти ж не місцевий, я правильно розумію?

Хлопчик понуро кивнув. Він зовсім не розумів, про що вони говорять. Які оболонки? Чому вони дивляться на нього, наче на дивовижу?

— Ти з того укриття, куди сьогодні їздили рятувальники? — притишила голос Ірина.

Марк знову кивнув.

— Серйозно? — Михайло миттєво забув про прочуханку. — А чого ж ти не сказав? От як так: сусід мій, а новини першою Ірка дізнається!

— По-перше, не Ірка, а Ірина Володимирівна, — відрізала дівчина. — А по-друге — бо ти йолоп звичайний.

До їхнього столу підсів хлопець із сусіднього ряду, прихопивши свій стілець.

— Андрій, — представився він Марку. — Не переймайся так. Наш колектив дружній, якщо будеш нормально ставитися до інших — швидко станеш своїм. А Ірина права, — він суворо глянув на Михайла. — Ти, Мішо, неук. Менше налягай на штангу, більше — на медитації. Не помітити такий стан — це треба постаратися.

— Та що саме не помітити?! — не витримав Марк, його голос мимоволі здригнувся. — Поясніть нарешті!

— Твою оболонку, — знову заговорила Ірина. — Вона в тебе… ну, скажімо так, сильно пошкоджена. Але це не страшно. Щойно опануєш перший ранг, вчителі допоможуть це виправити. А раніше навіть не проси. «Спочатку знання, потім можливості», — вона кумедно зобразила чийсь суворий голос.

Усі за столом засміялися, але Марк лише більше заплутався.

— Та що це за оболонка така?! — майже вигукнув він.

Андрій підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— Стоп, Марку. Скажи, будь ласка, у вашому укритті була радіостанція? Ви слухали наші передачі, лекції фахівців?

— Була… — Марк відвів погляд, відчуваючи, як сльози знову підступають. — Але вона вийшла з ладу ще в перший день. А всі, хто міг її полагодити… вони тоді ж і померли.