Розділ 9 частина друга

Коли вони нарешті залишили броньовані надра «Перунів» і опинилися всередині цих неймовірних споруд, екіпажі машин попрощалися з ними, передавши врятованих, наче естафету, до рук інших людей.

Тут на них чекав дивний транспорт — невеличкі вагони на електричній тязі, що нагадували паркові потяги з часів до катастрофи. Тільки от жодних рейок під ними не було, тож називати їх потягами було не зовсім правильно. Маркові транспорт сподобався, та що там транспорт — самі стіни тунелів випромінювали м’яке різнокольорове світло. А повітря… Хлопчик згадав, як йому здалося смачним повітря в тимчасовому ангарі біля їхнього укриття, і зрозумів, як він помилявся. Те, перше укриття, явно вирощували поспіхом, аби просто дати захист від вітру. А тут… Тут усе дихало надійністю та продуманістю. Це було місце, створене для життя, а не для виживання.

Шлях був недовгим, хоча зупинок траплялося чимало. Усе підземелля було розділене на сектори герметичними брамами. Колись Марк читав, що так у шахтах регулюють потоки повітря. Брами розчинялися автоматично, і перед кожною з них була облаштована невеличка станція.

Нарешті вони прибули до величезної печери. Принаймні, Марк подумав, що це печера. Усе навколо було заплетено рослинами, але крізь зелень проглядало справжнє підземне озеро з невеликим водоспадом, що тихо шутів у глибині. Різнокольорове сяйво стін та стелі гармонійно підкреслювало красу цього місця. Це не було схоже на їхню тісну камінну пастку — тут панувало життя в його найвищому прояві.

Саме в цій залі знову зібралися всі врятовані з їхнього укриття. Їх провели до розкішного будинку, стіни якого теж були живою рослинною структурою. На порозі їх зустріла красива молода жінка. Марк миттєво згадав слова Радомира про вік володіючих і подивився на неї вже зовсім іншими очима, намагаючись вгадати, скільки десятиліть приховано за цим бездоганним обличчям.

— Мене звати Руденко Ольга Сергіївна, — промовила вона, і її голос виявився напрочуд мелодійним. — Я голова цілителів у цьому секторі. Рада вітати людей, які змогли пережити всі лиха, що випали на долю людства. Тепер ви на території комплексу «Спадок», і ваші нещастя залишилися позаду.

Вона уважно обвела поглядом групу, затримуючись на кожному обличчі.

— Зараз я бачу, що ви вкрай знесилені, — продовжила Ольга Сергіївна. — Тож пропоную такий план: спочатку вас проведуть до пункту прийому їжі. На жаль, звичайну страву вам зараз не можна — вона просто вб’є виснажений організм, і нам доведеться рятувати вас ще й від наслідків обіду. Тому почнемо з наваристого, але пісного бульйону. Потім — гігієнічні процедури, ми забезпечимо вас чистим одягом. І вже після цього — до цілителів. Де займемося вашим відновленням.

Марк відчув дивний спокій. Вперше за довгі роки він почув не просто «тримайся», а чіткий план повернення до життя.

Марк повільно смакував цей «нектар богів». Хіба можна було назвати це просто пісним бульйоном? Так, у ньому не плавали шматки жиру, але смак… Це був давно забутий аромат свіжого, а не консервованого м'яса. Останні пів року в їхньому укритті не було навіть консервів — лише невеличкі страви з грибів, приправлені дрібкою сухої цибулі.

Хлопчик готовий був благати про добавку, але відповідь була невблаганною: «Не можна». Офіціантка, молода дівчина, ледь стримувала сльози, дивлячись у його голодні очі, проте наказ цілителів для неї був законом.

А потім був справжній рай. Гаряча ванна з пишною піною, ароматний шампунь і чистий, м’який одяг, що приємно лоскотав шкіру. Марк відчував себе так, ніби скинув стару, важку шкіру. «Ще б підстригтися», — моійно подумав він, але тепер не сумнівався: у цьому місці подбають і про це.

Після ванни його провели до кабінету Ольги Сергіївни. Марк ніяк не міг збагнути: чому голова цілого сектора, така поважна особа, особисто приймає звичайного хлопчика з глухого укриття? Але його вразила не лише увага, а й сам кабінет. Він очікував побачити складні прилади, монітори чи навіть лікувальні капсули, як у фільмах. Але кімната була порожньою: стіл, крісла, знайомі рослинні стіни та м'яке світло, що лилося нізвідки.

— Проходь, Марку, — Ольга Сергіївна вказала на крісло поряд із собою. — Присаджуйся і нічого не бійся.

— Та я наче й не боюся, — ніяково пробурмотів він. — Просто… незвично все це.

— Що, очікував побачити хитру апаратуру? — вона тепло всміхнулася, і Марк лише мовчки кивнув. — Це новий світ, Марку. Тут багато що працює інакше. До речі, ти знав, що частина людства вже навіть запровадила нове літочислення?

Від цієї новини Марк відчув, як по тілу пройшла несподівана хвиля.

— Ні, у нас радіо зламалося ще на початку… — він запнувся. Тепло ставало сильнішим, воно накочувало м’якими хвилями, розчиняючи застарілий біль у суглобах та важкість у грудях.

Ольга Сергіївна помітила його розгубленість.

— Ой, вибач. Все ніяк не звикну, що не всі знають про наші здібності. Не звертай уваги на це тепло — це просто я вже працюю. Сподіваюся, це не гірше за залізні апарати? — вона знову всміхнулася.

До Марка тільки зараз почало доходити: ось так і працює справжнє зцілення. Йому стало трохи ніяково за свою підозрілість, але доброта жінки швидко розвіяла сором. Він і не здогадувався, що Ольга Сергіївна в цей момент філігранно виправляла його настрій впливаючи на енергетику аури.

Розмова тривала понад годину. Якби Марк знав, наскільки це багато для цілителя такого рівня, він би вжахнувся. Його організм був у катастрофічному стані, він практично зазирнув за межу, і лише пряме втручання Ольги Сергіївни повернуло його назад.

— Ну що ж, молодий чоловіче, — нарешті промовила вона, відкидаючись на спинку крісла. — Моя робота закінчена. Тепер усе залежить від тебе. Я підкачала твої енергетичні канали, але їжа та відпочинок усе ще необхідні. Зараз Ірина, — у двері якраз зайшла дівчина років двадцяти, — відведе тебе до твоєї групи. Всі наші діти вже живуть у зовнішніх укриттях. Бачив їх, коли їхали?