Розділ 9 частина перша

Розділ 9

Коли тітка Марина забігла до загального залу і, задихаючись від хвилювання, почала розповідати, що допомога вже близько і їх ось-ось врятують, Марк навіть не повернув голови. Він продовжував сидіти на підлозі, розглядаючи тріщину на бетонній стіні. За останні пів року він бачив таке не раз: від постійного недоїдання та затхлого повітря люди часто втрачали зв'язок із реальністю. Комусь марився гуркіт вертольотів, хтось чув голоси рідних із поверхні, а інші, навпаки, починав кричати, що смерть уже просочилася крізь фільтри вентиляції. Зазвичай усе закінчувалося уколом заспокійливого і важким, болісним мовчанням в укритті.

Марк був впевнений — зараз буде так само.

Але слідом за тіткою Мариною до зали зайшов дядько Артем. Той самий Артем, який ще кілька годин тому разом із іншими чоловіками пішов на відчайдушну вилазку крізь гермоворота. Він був живий, хоча його одяг був заляпаний чимось темним, а очі палали диким, нетутешнім світлом.

— Це правда! — вигукнув він, перекрикуючи гомін голосів, що почали прокидатися. — Чуєте? Допомога дійсно прийшла! Там, біля воріт, стоять дві бронемашини. Кажуть, скоро підійдуть ще, щоб забрати нас усіх. Усіх до одного!

В укритті запала тиша, така густа, що було чути свист у забитих пилом легенях присутніх.

— Беріть лише найнеобхідніше, — продовжував Артем, витираючи обличчя тремтячими руками. — Місця в автівках не так багато, але нас всіх заберуть. За рештою речей повернемося пізніше. Швидше! У нас обмаль часу!

Марк схопився за груди. Там під кофтою, на мотузці висіли два обручальних кільця — все що залишилося від його батьків. 

Він відчув, як десь глибоко в грудях, там, де давно оселився холодний важкий ком, щось болісно ворухнулося. Це була не радість — радіти він розучився. Це був страх перед невідомим, який виявився сильнішим за звичну апатію. Він підвівся, притримуючи спадаючі штани, і востаннє поглянув на свою тріщину в стіні. Виявляється, світ за межами цих пліснявих бетонів ще існував. І він щойно постукав у їхні ворота.

Марк невіряче струснув головою, потім ще раз і ще, немов намагаючись прогнати мару. Але видіння не зникало. Кожен із їхньої маленької спільноти хоча б раз на день підходив до затертого віконця з бронескла на гермоворотах. Картина там роками залишалася незмінною: сіра каша з пилу, піску та каміння, яку нескінченні вітри гнали над мертвою землею. Світ ззовні здавався поверхнею чужої, ворожої планети.

Але зараз важкі ворота були розчинені навстіж. За ними, замість звичної пустелі, простягався неймовірний живий коридор із щільно переплетених рослин, що тримали склепіння, захищаючи прохід від урагану. А всередині цього тунелю, вишикувавшись у ряд, стояли шість бронеавтівок.

Серце хлопчика пропустило удар. Колись, наче в іншому, сонячному житті, батько з захопленням розповідав йому про ці машини. Він згадував, як їх створювали за зразком славнозвісного «Boxer», але вдосконалювали вже тут, в Україні, інженерами «Спадку». Батько з гордістю розповідав, як під час війни «Перуни» наводили жах на рашистів своєю міццю та невразливістю. Саме через віру в «Спадок» тато тоді віддав усі заощадження, аби родина опинилася в укритті саме тут, у Карпатах, якомога ближче до головного комплексу корпорації.

І ось тепер, побачивши на бортах машин знайому емблему, Марк остаточно зрозумів, хто саме прийшов їм на порятунок. Це не була галюцинація. Це був той самий «Спадок», про який тато говорив як про останню надію людства.

Хлопчик мимохіть стиснув пальцями два тонких золотих кільця, що висіли на мотузці на його шиї. Це було все, що залишилося йому від батьків. У горлі став важкий клубок — пекучий жаль від того, що вони не дожили до цього дня, змішувався з диким, майже забутим відчуттям безпеки, яке випромінювала ця грізна броня.

Ступивши за поріг гермоворіт, Марк не одразу збагнув, що сталося. Він просто завмер, закинувши голову. Повітря. Воно більше не було вологим і важким, не пахло іржею, немитими тілами та кислими випарами грибних ферм. Воно було легким, чистим і неймовірно щедрим на кисень. Марк вперше за майже чотири довгих роки відчув, як легені розправляються самі собою, без зусиль. Від цього раптового достатку кисню в голові запаморочилося, світ навколо хитнувся — чи то від свіжого подиху волі, чи то від хронічного голоду та виснаження, які тепер, у момент розслаблення, навалилися з подвоєною силою.

Біля машин на них чекали рятівники. Марка вразило те, наскільки вони відрізнялися від мешканців його підземелля. Це були молоді чоловіки та жінки, жодному з яких на вигляд не було й тридцяти. У їхніх рухах відчувалася впевнена сила, а на обличчях не було того сірого відтінку безнадії, до якого хлопчик звик. Особливо виділявся один юнак — зовсім молодий, років сімнадцяти-вісімнадцяти.

Саме до його «Перуна» спрямували групу Марка. Разом із ним у черево бронемашини піднялися ще п'ятеро врятованих, серед яких була і тітка Марина. Знаючи її круту вдачу, ніхто навіть не намагався сперечатися — вона першою зайняла найкраще пасажирське крісло, а вже потім інші почали розсідатися на відкидних сидіннях вздовж бортів.

Усередині машина виглядала як космічний корабель з кадрів старої хроніки. Жодних вікон — лише глуха броня. Єдиним вікном у світ були монітори.

На жаль, з того місця, що дісталося Марку, було видно лише край командирської панелі. Монітори інших членів екіпажу взагалі ховалися за спинками крісел та обладнанням. Хлопчик тихо заздрив тітці Марині: з її позиції головний екран було видно досить непогано. Він принишк, намагаючись не привертати до себе уваги, поки екіпаж займав свої місця. На подив Марка, крісло командира зайняв саме той наймолодший юнак.

Він легко розвернувся в кріслі до пасажирів, і в його рухах відчувалася дивна грація — впевнена і м’яка водночас.

— Вітаю вас на борту нашого «Перуна», — голос юнака був спокійним зі смішинкою. — Я командир екіпажу цієї машини, звертатися до мене можна просто — Радомир. Як бачите, я ще достатньо молодий, тож просто імені буде цілком достатньо. А тепер я попрошу представитися вас.