Розділ 8 частина друга

Попри поступове зменшення міці ураганів, кожна поїздка до укриття Яворницьких залишалася викликом. Астральна оболонка була критичною необхідністю. Хоча бурі вже не мали тієї первісної люті, вони все ще могли перекинути броньовану машину. Тому в кожному «Перуні» обов’язково перебував принаймні один володіючий не нижче четвертого рангу. Для страховки завжди вирушали мінімум двома автівками: для можливісті евакуації за необхідність.

Цього разу Володимир та Микита вели групу до форпосту. Вітер хоча й жбурляв у броню пригорщі пилу та каміння, не здавався небезпечним. Подорож обіцяла бути монотонною, аж поки в рації не пролунав голос Микити:

— Є рух! Одинадцята година, схил. Люди!

Справді, за сотню метрів від дороги троє постатей відчайдушно намагалися відірватися від переслідувачів. Люди кинулися в бік відкритого простору, подалі від скелястого підніжжя гори, де, ймовірно, був вхід до їхнього сховища.

П’ять хижаків. Їхні енергетичні оболонки пульсували чистими, сформованими кольорами — ознака того, що перед ними істоти четвертого, а то й п’ятого покоління. Тварини, що не просто пережили катастрофу, а стали її плоттю. Зрозуміти вид, лише за енергетичним малюнком було важко, але їхня злагодженість вражала.

— Зупинити машини! — наказав Володимир. — Микито, тримай обидва «Перуни», не дай вітру їх хитнути. Екіпажам — готовність.

Вихід назовні Володимиру не додав приємних відчуттів: колючий пил забив дихання, а вітер спробував збити з ніг. Проте він уже побачив переслідувачів. Лисиці. Колись обережні лісові мешканці тепер перетворилися на досконалих убивць. Вони почали обходити людей напівкільцем, відрізаючи шлях до бронетехніки.

Січовий мимохіть пожалкував, що «Перуни» зараз були без озброєння — за таких вітрів будь-яка зовнішня турель перетворювалася на вітрило. Втім, головною зброєю «Спадку» завжди були самі володіючі.

— Швидко всередину! — крикнув він людям, коли ті, задихаючись, порівнялися з ним.

Володимир не збирався просто вбивати звірів. Йому потрібні були зразки для досліджень. Він через астральну оболонку, сформував ментальний удар. Дві ближчі лисиці обм’якли і впали — він просто «вимкнув» їхню свідомість. Проте реакція інших трьох була неочікуваною: замість знепритомніти чи втекти, вони наче оскаженіли і немов за командою кинулися в атаку.

Ось тут і знадобилися роки тренувань із рунами-образами. У свідомості Володимира спалахнула геометрична фігура. В повітрі перед ним на мить матеріалізувалася примарна структура, і в бік найближчої лисиці вилетів яскравий плазмоїд. Вогняна куля влучила звіру прямо в груди.

Двоє лисиць, що залишилися, діяли блискавично. Одна пішла в низький стрибок, намагаючись підсікти ноги, інша ж цілила прямо в горло. Будь-хто інший на місці Січового вже був би мертвим, але Володимир давно перестав бути «просто людиною». Він відскочив від першої, а та, що летіла в горло, з глухим звуком врізалася в раптово виниклий щит із пресованого повітря.

Цієї секунди затримки вистачило, щоб другий плазмоїд спопелив передостаннього звіра. Останню ж лисицю, яка ще намагалася пробити щит кігтями, Володимир заблокував рухом волі. Повітря навколо тварини спресувалося, обгортаючи її ледь помітним «коконом».

Бій тривав лічені секунди. Результат: три живих трофеї та дві туші для лабораторії. Але Володимир стояв серед пилової бурі, важко дихаючи, і відчував холодний розрахунок усередині. Якби на його місці був володіючий навіть третього рангу, він би не впорався. П’ять мутованих хижаків зі стабільними оболонками — це загроза, яку людство ще не навчилося оцінювати. Тепер він точно знав: природа озброїлася.

Опинившись у безпеці всередині герметичного салону «Перуна», троє чоловіків ще довгий час не могли оговтатися. Вони переводили погляди з обличчя Січового на заціпенілих лисиць, що зависли в енергетичних коконах у вантажному відсіку. Але найбільше їх, здавалося, вразило саме те, як ці хижаки потрапили всередину — для людей, не знайомих із практиками володіючих, видовище тіл, що пливуть у повітрі без жодної опори, здавалося виходом за межі реальності.

— Вибачте... ви з тих, хто отримав магію? — нарешті наважився запитати один із них, чиї руки все ще дрібно тремтіли.

— Щось на кшталт того, — Володимир ледь помітно посміхнувся.

Він бачив їхній неприхований подив і розумів його причину. Звичайний телекінез, який для володіючого другого рангу був лише питанням правильної побудови енергетичного каркаса, для непосвячених виглядав як диво з казок. Для Січового ж це була чиста механіка: переміщуєш структуру в енергетичному полі — і фізичне тіло в реальному світі слухняно слідує за нею.

— Що ж, пропоную познайомитися, — продовжив він. — А заодно розповісте, яка біда вигнала вас на поверхню в таку негоду.

Чоловіки перезирнулися. Той, що сидів ближче до Володимира, кивнув на товаришів:

— Це Сергій та Андрій. Ну, а я — Артем. Щодо біди... ви й самі, мабуть, здогадалися. Їжа. Те, що ми вирощуємо в себе — гриби та трохи зелені — цього вкрай недостатньо, щоб вижити. Ми помітили вас випадково, через бронескло в гермоворотах. Бачили, як ваші машини проїжджають повз приблизно в один і той самий час. От і вирішили вийти, спробувати перехопити, просити про допомогу...

Артем важко зітхнув, закривши обличчя долонями.

— А тут ці тварюки. Добре хоч ворота встигли зачинити за собою, от тільки Володимиру та Івану до цього вже діла немає... Поки ми возилися з механізмом, вони прийняли удар на себе. У нас і рушниця була, «Сайга». Іван встиг вигукнути, що куля не пробила шкуру, а потім... потім тільки крик. Ми рванули чимдуж, бо рушниця була одна, та й ту брали більше для хоробрості. Ну а далі побачили вас. Навіть не уявляю, як ви впоралися з ними. Кулі їх не беруть, а ви... просто так.

Володимир слухав мовчки. Трагедія маленького укриття розгорталася перед ним у кількох реченнях. П’ять поколінь лисиць виявилися міцнішими за сталь старого світу, і ці люди стали тими, хто відчув це на собі.