Розділ 8 частина перша

Розділ 8

Після повернення додому Володимир не мав часу на відпочинок. Зала засідань Верхньої ради зустріла його звичною прохолодою, але атмосфера всередині була далекою від спокою. Порядок денний здавався рутинним: аналіз поточних ресурсів, звіт про стан зовнішніх систем, планування на наступний квартал. Проте в повітрі відчувався електричний спротив, який Володимир вловив ще до того, як пролунали перші слова.

Неприємний сюрприз не забарився. Коли черга дійшла до обговорення експедиції, слово взяла Ольга Руденко. Вона випросталася, поправила комірець і глянула прямо на Володимира.

— Володимире Олександровичу, Володю, — почала вона, і в цьому переході на ім’я відчувалася не дружність, а спроба пом’якшити удар, що готувався. — Усі ми тут присутні — люди не позбавлені співчуття. Ми чудово розуміємо моральний аспект допомоги вцілілим. Але погляньмо на цифри та факти. Півтора місяця! Четверо найсильніших володіючих комплексу десь… — вона запнулася, підбираючи слово, — …відсутні.

Січовий повільно підняв брову, демонструючи стриманий подив. Ольга помітила цей жест і злегка знітилася, але продовжувала:

— У нас тут, у «Спадку», що — закінчилася робота? Ти вже вибач, але ви четверо — це основа. Із шести, здатних працювати на відстані, більшість перебувала поза межами досяжності. І заради чого? Відновити водопостачання — так, тут я згодна, з цією роботою на глибині ніхто, крім вашої родини, не впорався б. Але вибудовувати їм повноцінну екосистему на все укриття? Витрачати стільки часу та енергії на чужий об’єкт? Навіщо? Я щиро не розумію такої марнотратності.

Володимиру не потрібно було вдивлятися в обличчя чи аналізувати міміку. Чутливість його оболонки була на порядок вищою, ніж у будь-кого в цій залі. Те, що він відчув, змусило його внутрішньо напружитися.

Ольга не була самотньою у своєму невдоволенні. Енергетичний фон зали буквально вібрував від мовчазної підтримки її слів. Руденки, Яремчуки, Черненки, Ткаченки — їхні аури випромінювали важку, приземлену критику. Вони сприймали його дії як небезпечний альтруїзм, що межує з нехтуванням власною безпекою.

Раніше такого не траплялося. Звісно, бували дискусії щодо розподілу балів чи технічних пріоритетів, але щоб Рада так відкрито засуджувала дії, спрямовані на порятунок людей? Це був тривожний сигнал. Єдиним острівцем стабільності залишалися його рідні та інші соратники.

Володимир обвів поглядом залу. Схоже, ілюзія цілісності, яка тримала їх роками, почала тріскати від першого ж дотику справжнього сонячного світла. Вихід на поверхню означав не лише свободу, а й кінець єдиної організації.

— Що ж, Ольго, я тебе почув. І, як відчуваю, ти далеко не єдина, хто так вважає, — промовив Січовий. — І справа зараз не лише в нашій поїздці до сусідів, а в принципі. Родини ростуть, клани міцніють. Цілком природно, що коли гостра криза позаду, дехто починає думати, що будувати майбутнє краще в кріслі очільника, ніж підлеглого. Не скажу, що мені приємно це чути, але це очікувано.

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— Тоді пропоную розставити крапки над «і» прямо зараз. Давайте вирішимо, як ми житимемо далі. Принаймні після остаточного виходу на поверхню. Хто залишиться в єдиній структурі, а хто бажає відокремитися? Де ви плануєте існувати і як бачите свою автономію?

Степан Войтенко дивився на Володимира з щирим нерозумінням. Погляд його був розгубленим — Степан, як завжди, жив роботою, маготехнологіями та кресленнями, абсолютно не помічаючи політичних інтриг, що визрівали по сусідству. Саме він першим порушив мовчання.

— Ні, ми нікуди від тебе не підемо, — відрізав Степан. — Я добре пам’ятаю, хто витягнув мене із зашморгу. Якби не ти, Олександровичу, мене б уже пів століття як на світі не було. А отже — не було б ні моїх дітей, ні онуків. Ми зі своїми.

Володимир відчув, як миттєво змінився «запах» енергії в залі. Виступ Войтенка був наче прямий удар у сонячне сплетіння тим, хто вже підготував свої промови про «цивілізоване розлучення». Степан ламав їм сценарій.

Січовий краєм ока помітив, як ледь помітно всміхнулася Марія Лантух. Він був певний: у неї з Кравченком усе під контролем. Головний психолог та голова безпеки просто не могли проґавити такий масштабний розкол. Але тепер їхні домашні заготовки навіть не знадобилися — чесність Войтенка зробила всю роботу за них. Слідом за Степаном свою вірність підтвердили Іваненки, Лантух та Кравченки.

Тоді слово взяв Михайло Яремчук.

— Ну, а ми все-таки спробуємо пожити власним укладом. Володимере, без образ. Ти сам сказав: діти виросли, онуки вже майже дорослі. Вони хочуть простору. Хочуть самі вирішувати, що, коли і як їм будувати.

Цю заяву мовчазним схваленням підтримали Руденки, Черненки та Ткаченки. Група «сепаратистів» остаточно оформилася.

— Що ж, друзі... а я щиро сподіваюся, що ми й надалі залишимося друзями, — знову заговорив Січовий, і в його голосі не було ворожості. — Тоді в мене питання: я ж не помилюся, якщо припущу, що ви це вже обговорювали між собою? Що ви вирішили: кожен іде своїм шляхом чи ви створюєте власне об’єднання? І головне — де саме ви плануєте «нарізати» собі територію? Самі розумієте: якщо відокремлюєтеся, вам потрібне власне місце під сонцем.

Далі розмова перейшла у конструктивне, хоча й дещо напружене русло. З’ясувалося, що кожен рід, який заявив про відокремлення, прагне повної автономії. Вони хотіли жити окремо, власним укладом, не залежачи від рішень будь кого. Проте щойно мова зайшла про технічну реалізацію цього плану, амбіції зіткнулися з жорсткою реальністю.

Головним каменем спотикання стали рослинні будівлі-укриття. Усі присутні вже встигли оцінити переваги живих споруд, які виростили на поверхні. Кожен із родів мав у своєму складі достатньо володіючих, щоб виростити саму «коробку» будівлі чи навіть невелике містечко. Але проблема полягала не у формі, а в живленні.

— Ми всі розуміємо, як будувати стіни, — почав Михайло Яремчук, і в його голосі вперше за вечір з’явилися нотки прохача. — Але без глибинного коріння, що сягає сотень метрів углиб, ці будівлі стануть тягарем.