Розділ 7 частина друга

Найпростішим рішенням виявилося найочевидніше.

Не потрібно було прокладати нові шляхи крізь камінь чи ґрунт. Достатньо було використати вже існуючі свердловини.

Рослини можна було проростити прямо в них — опустити коріння вниз, до водоносних шарів, і лише в місцях зсуву обійти пошкоджені ділянки.

Саме так і вирішили зробити.

Місцеві мешканці, що зібралися поруч, мовчки спостерігали. Для них це було дивом.

У них теж з’явилися люди зі здібнстями. 

Але порівнювати ці стихійні, випадково отримані навички з роботою Січових…

Це було як порівнювати іскру і блискавку.

Вже за кілька годин із гілки, що опустилася в резервуар, потекла вода.

Перша рослина-водогін була готова.

Напруга, що тримала людей останні дні, трохи відступила. Поспіх більше не був критичним.

І Січові вирішили оглянути укриття.

Те, що вони побачили, залишило важке враження.

Навіть нижній рівень їхнього власного комплексу — той самий, де й досі мешкали кілька сотень людей, що відмовлялися працювати — виглядав значно краще.

По їжі ще можна було знайти схожість. Волоцюг не балували.

Але все інше…

Повітря, вода, освітлення — різниця була не просто відчутною. Вона була разючою.

Там, у Спадку, навіть для ледарів були облаштовані бараки. Тут — лише перегородки, що умовно відділяли одне місце від іншого.

Там була вода. Нехай і ледь тепла, але постійно доступна.

Тут — жорсткі обмеження.

Там — свіже повітря, насичене ароматами рослин.

Тут — суміш сирості, тваринного запаху і явний брак кисню.

Їжа також говорила сама за себе.

Близько дев’яноста відсотків — це запаси: сублімовані продукти, консервація, крупи.

І лише невелика частина — те, що вдавалося вирощувати зараз.

Та й це — здебільшого завдяки тим небагатьом, у кого пробудилися здібності.

Навіть якщо їхні можливості були мізерними порівняно з навченими володіючими, цього вистачало, щоб трохи прискорити ріст рослин.

І завдяки цьому укриття хоча б мінімально отримувало свіжі овочі.

Хоча вдома роботи вистачало з лишком, Володимир добре розумів — просто піти він уже не зможе.

Відновити воду і залишити людей у таких умовах… Це було б неправильно.

По коливаннях оболонки Олександра він відчув — син думає так само.

Отже, рішення було прийняте.

Вони залишаються.

Він зв’язався з іншими членами експедиції. Тепер було потрібно:

посилити захисний ангар,

додатково оплести його гілками,

облаштувати всередині житло — меблі, зони відпочинку, окремий простір для кожного.

Спати в самому укритті він не збирався.

При всій повазі до господарів, постійно дихати цим повітрям бажання не виникало.

Поки Катя з Радомиром та водіями на поверхні облаштовували захист і побут, Володимир з Олександром повернулися на технічний рівень.

Цього разу, звісно з дозволу керівників укриття, кожен зайнявся своїм.

Олександр, як і завжди, взявся за рослини. Його спеціалізація дозволяла не просто вирощувати окремі елементи, а формувати цілі біосистеми. Він почав створювати щось подібне до того, що вже працювало у Спадку — живу екосистему, здатну очищувати повітря, стабілізувати вологість і підтримувати баланс.

Володимир же продовжив роботу зі свердловинами.

Вже наступного дня роботи на поверхні були завершені.

А коли до процесу всередині укриття долучилися всі шестеро володіючих — зміни почали ставати помітними дуже швидко.

Найважчим залишалося проростити коріння вглиб.

Але навіть без цього…

Уже на четвертий день цей рівень почав змінюватися.

Передусім — повітря.

Ще кілька днів тому саме звідси тягнулися найважчі запахи.

А тепер…

Люди почали приходити сюди самі.

Потоком.

Просто щоб зробити ковток.

Звичайного, чистого повітря.

І згадати, яким воно може бути.

Це стало настільки масовим, що місцевому керівництву довелося обмежити доступ до рівня.

Інакше натовпи людей починали заважати роботі.

Єдиними, кому не лише дозволили тут перебувати, а фактично зобов’язали, були ті, в кому вже пробудилися здібності.

Для них це стало не просто можливістю.

А початком навчання.

Спілкування з місцевими теж забирало чимало часу.

Пояснити, показати, відповісти на десятки запитань — усе це відволікало від основної роботи.

Але Володимир чудово розумів: це не менш важливо.

Навіть більше.

Бо виростити системи — це тимчасове рішення. За ними потрібен догляд.

А навчити людей — це дати їм шанс вижити самостійно.

Тож час знаходили.

Тим більше, що разом із навчанням вони робили ще дещо — вирівнювали енергетичні оболонки тих, у кого вже почали проявлятися здібності.

Але разом із цим Володимир одразу попереджав про ризики.

У людей, що отримали свої оболонки під час енергетичної бурі, діти могли як ініціюватися, так і ні — це була справжня лотерея.

А от у тих, чия оболонка вже повноцінна — це відбудеться гарантовано.

Без винятків.

Ініціація — це не просто пробудження сили.

Це критичний момент.

І без досвідченого наставника він майже завжди закінчується смертю дитини.

Тому вибір був жорсткий.

Якщо вони допомагають людям розгорнути і стабілізувати оболонку — ті повинні розуміти наслідки.

Дітей доведеться віддавати.

Після народження, приблизно у два-три роки, їх необхідно буде доправити до Спадку.

До вихователів.

І там вони залишатимуться доти, доки не пройдуть ініціацію під наглядом фахівців.

І не засвоють бодай ази роботи з енергією.

Лише після цього — повернення.

Це було непросто прийняти.

Але іншого варіанту не існувало.

Володимир не зупинився на цьому.

Він порадив більше.