Розділ 6 частина друга

Що саме відбувається, у Володимира жодних питань не виникло.

Енергетичні оболонки своїх онуків він знав не гірше, ніж власну. Відчував їхні відтінки, особливості потоків, навіть дрібні звички у роботі з енергією.

Цього разу склад «експедиції» виявився значно меншим, ніж минулого.

Аліса — куди ж без неї.

І двоє братів. Теж Олександровичі, щоправда вже від Софії.

Володимир лише тихо зітхнув.

Він рушив до дітей швидким кроком, хоча поспіху, по суті, вже й не було. Енергетика у нащадків була розвинена добре. Ледь його астральна оболонка торкнулася їхнього простору, як вони одразу відчули присутність.

І хто саме до них завітав, теж зрозуміли.

Тож тепер просто чекали.

Січовий з’явився за кілька хвилин.

Діти стояли біля ще не завершеного отвору в рослинній стіні. Обережно відсунуті гілки вже утворили вузький прохід, крізь який можна було б протиснутися назовні.

Володимир мовчки подивився на це. Рослини слухняно змінили напрямок росту, і отвір почав затягуватися.

Лише після цього він обернувся до онуків.

Прямо на підлозі перед собою Січовий виростив крісло — кілька гілок піднялися, переплелися й утворили зручне сидіння. Він сів.

А от онуки залишилися стояти.

Звісно, для них самих виростити собі місця не було жодною проблемою. Але зараз робити це було б занадто зухвало.

Володимир уважно дивився на підлітків.

Цього року всім трьом виповниться по тринадцять.

Сили — на десятьох дорослих.

А от із відповідальністю поки що було складніше.

Він давно над цим думав. І що більше спостерігав, то ясніше розумів: простими заборонами чи покараннями тут нічого не виправиш.

Єдиний справжній вихід — дати навантаження.

Але не просто більше роботи. Треба знайти справу, яка їх по-справжньому захопить. Таку, щоб енергія підліткового максималізму пішла в корисне русло.

Карати їх зараз не мало жодного сенсу.

По коливаннях аур Володимир прекрасно бачив: вони і так усе розуміють.

І свою помилку.

І те, що могли наразити на небезпеку не тільки себе.

Тож тепер залишалося інше — правильно спрямувати.

І стосувалося це не лише цих трьох.

Життя у замкненому просторі накладало свій відбиток на всіх дітей комплексу.

А значить, проблему доведеться вирішувати значно ширше.

По суті рішення лежало на поверхні.

Щоправда можливість реалізувати його з’явилася лише тепер.

Експеримент із вирощуванням зовнішніх укриттів можна було вважати успішним. Живий пагорб вистояв під бурями, витримав першу зиму нового світу, самостійно відновлював пошкодження і, що найважливіше, вже приймав людей.

Тепер настав час переходити до масштабнішого проєкту.

Насправді цю ідею вже давно обговорювали. Просто тоді Січові діяли інакше: спочатку виростили саме укриття, а вже потім проклали до нього коридор. Треба було поспішати — показати людям, що вихід на поверхню взагалі можливий.

І цей символ своє завдання виконав.

Тепер живий пагорб був не просто доказом.

Він став частиною життя укриття.

У новому ж проєкті планували діяти навпаки.

Від входів почнуть пророщувати захищені коридори. Метр за метром вони підуть назовні, крізь камінь і ґрунт. І вже на їхніх кінцях з’являтимуться нові зовнішні укриття.

Роботи, звісно, стане більше.

Але зате тепер у процесі зможуть брати участь усі володіючі. Під керівництвом команд Олександра, звісно.

А спеціалістів рослинного напрямку у Спадку було найбільше.

Посперечатися з ними за чисельністю могли хіба що ті, хто працював у сфері освіти. І це теж було цілком закономірно — новий світ вимагав нових знань, а значить і нових вчителів.

Загалом за ті два роки, що минули після катастрофи, укриття значно приросло володіючими.

Після енергетичної бурі, коли у більшості людей з’явилися хоч і покалічені, але все ж енергетичні оболонки, робота значно спростилася. Раніше на ініціацію витрачали величезні сили, а тепер залишалося лише доводити ці уламки оболонок до нормального стану.

Основною проблемою стало вже не відкриття здібностей.

А навчання — як ними користуватися.

І результат був помітний.

Якщо одразу після катастрофи в укритті налічувалося близько сорока тисяч повноцінних володіючих, то тепер їх кількість перевищила сімдесят тисяч.

Щоправда, разом із дітьми.

Але навіть так — це була величезна сила.

І от тепер Січовий збирався використати цю силу.

Комплекс укриттів займав ту саму територію, яку колись узяв у довгострокову оренду «Спадок». Сорок кілометрів уздовж Лімниці і по два з половиною кілометри в обидва боки від неї.

І тепер гори на цьому відрізку нагадували сир із безліччю дірок. Тут і там були пробиті виходи на поверхню — криті оглядові майданчики.

Зараз же вони отримували ще одне призначення.

Саме ці площадки стануть початком рослинних коридорів, що підуть назовні. Вони проростатимуть поступово формуючи захищені проходи до точок, де з’являться нові зовнішні укриття.

За попереднім планом їх мали виростити багато.

По одному укриттю на кожен кілометр уздовж річки.

І так у три ряди з обох боків від неї.

Близько двох з половиною сотень рослинних будівель.

Фактично це означало створення цілої мережі живих споруд на поверхні. Малих островів життя, пов’язаних між собою рослинними тунелями, що вели до підземного комплексу.

Якщо все вдасться, Спадок перестане бути лише підземним укриттям.

Він почне повертатися на поверхню.

Самі будівлі, щоправда, мали відрізнятися від першого експерименту.

Насамперед — розміром.

Навіть це перше укриття, живий пагорб, з часом планували перебудувати й розширити. Воно залишиться, але стане лише одним із елементів майбутньої системи.

Основою ж стануть типові рослинні будівлі.