Розділ 6 частина перша

Розділ 6

Проростити шлях до пагорба вдалося навіть трохи раніше, ніж планували. Уже на початку березня стало можливим прибрати одну з пластикових заслонок оглядового майданчика. На її місці одразу встановили міцну браму, а володіючі почали роботу вже всередині нового проходу.

Сам коридор, як і живий пагорб, складався з переплетених стовбурів і гілок рослин. Зовнішній шар цієї споруди утворювали найміцніші з них — водночас достатньо гнучкі, навіть трохи схожі на гуму. Вони могли згинатися під ударами вітру й не ламатися. Хоча, звісно, під час потужних торнадо таке все ж траплялося.

Та саме цим живе укриття й відрізнялося від звичайних.

Пошкодження тут відновлювалися самі собою. На місці зламаних частин виростали нові гілки, вплітаючись у спільну структуру й знову роблячи її цілісною. А при допомозі володіючих, до того ж і доволі швидко.

Цей перший захисний шар мав товщину близько трьох метрів. Якщо говорити про коридор, то з десяти метрів загальної ширини він займав шість — тобто більше половини всього простору.

У цей же шар впліталися й рослини з іншими властивостями. Передусім — ті, що поглинали радіацію.

На жаль, назовні її рівень і досі значно перевищував норму. І це ще м’яко кажучи.

Залежно від напрямку вітру та того, що приносили дощі, прилади фіксували від двадцяти до тридцяти мікрозівертів на годину. Тобто звичайний природний фон був перевищений у сто — сто п’ятдесят разів.

Щоправда, такі дози не були смертельними для людини. Принаймні не одразу.

До двадцяти мікрозівертів людський організм ще мав змогу частково пристосуватися. Вроджена регенерація поступово очищала клітини, хоча накопичення пошкоджень усе одно відбувалося. І якщо не траплялося якихось мутацій, життя людини значно скорочувалося.

А от за показників вже тридцяти мікрозівертів на годину розраховувати можна було хіба що на енергетичну оболонку. На щастя, після бурі вона з’явилася у всіх людей, хай навіть і в спотвореному вигляді.

Та як саме це вплине на організм у довгій перспективі, ніхто не знав. Статистики просто не існувало.

Саме тому рослини, здатні поглинати радіацію і не пропускати її всередину коридору, були надзвичайно важливими. Поряд із ними у структуру впліталися й інші — ті, що виробляли кисень, очищали повітря або давали м’яке природне освітлення.

І тепер залишалося — сформувати сам прохід.

Фактично треба було очистити простір серед рослин, щоб люди могли вільно пройти до пагорба. А вже там продовжити роботу, надаючи укриттю потрібних форм.

Поняття «розчистити прохід від рослин» у комплексі Спадку і в зовнішньому світі означало зовсім різні речі.

Десь це були би сокири та пилки.

А тут — лише зміну напрямку їхнього росту.

Прямо на очах під дією здібностей володіючих рослини починали повільно рухатися. Гілки вигиналися, лягали на підлогу, повзли вздовж стін і стелі, щільно переплітаючись між собою.

Підлога поступово вкривалася густим килимом трави та моху. Стіни й стеля також обростали живим покриттям, роблячи приміщення затишними.

Щоправда, слово «зелень» тут вже давно було радше звичкою, ніж точним описом.

Кольори рослин могли бути різними. Залежно від призначення вони ставали червоними, жовтими, блакитними або навіть сріблястими, даруючи світло м’яким блиском. Така трава світилася, і це світло проливалося з усіх сторін.

Якщо сам коридор мав лише триметровий захисний шар, а стовбури в ньому рідко досягали навіть метра в діаметрі, то саме укриття на поверхні будували значно міцнішим — розрахованим на набагато серйозніші навантаження.

Базовий принцип залишався тим самим: зовнішній триметровий захисний шар. Але в пагорбі таких шарів було вже два. Між ними проходив ще один рівень — масивні стовбури діаметром до трьох метрів. Вони нахилялися один до одного, перепліталися гілками й утворювали міцний природний купол.

Між цими шарами проходили коридори. Поки що було п’ять рівнів, і назвати їх можна було технічними. Саме ними пересувалися володіючі, що відповідали за стан укриття — оглядали конструкцію, направляли ріст рослин і забезпечували швидке відновлення пошкоджених ділянок.

Усередині ж відкривався інший простір.

Основою пагорба була одна велика зала — тридцять метрів у діаметрі й понад десять метрів заввишки. У самому центрі здіймався найбільший стовбур, що підтримував на собі конструкцію купола. Від нього в різні боки розходилися потужні гілки, вплітаючись у загальну структуру і створюючи складний живий каркас.

Відкритих майданчиків, звісно, поки що не було — принаймні на цьому етапі. Поверхня планети ще залишалася надто небезпечною, щоб дозволити собі справжні тераси.

Та навіть зараз уже можна було зрозуміти, яким стане життя в таких живих будинках у майбутньому.

І те, що бачив Володимир, йому подобалося.

На перший погляд усе тут нагадувало звичайні підземні печери комплексу. Такі самі рослинні стіни, 

 жива стеля. Світло, вода, повітря — усе працювало за тими самими принципами.

Навіть вікон назовні тут, так само не було.

Але відчуття… відчуття були зовсім іншими.

Наче сам простір дихав інакше.

Звісно, Володимир чудово розумів, що це багато в чому психологія. Розвинена свідомість дозволяла йому тверезо оцінювати реальність і не піддаватися ілюзіям.

Та навіть попри це тут було значно легше.

Наче сама близькість до поверхні, до неба — хай навіть прихованого за кількома шарами живої броні — робила повітря іншим.

І це відчуття було… приємним.

Саме тут, у залі живого пагорба, Володимир і зустрічав новий рік нової ери.

Першого квітня він виголосив промову, яку транслювали по всьому комплексу. Кожен мешканець укриття міг бачити Січового й чути його слова.

Сама промова по своїй суті не відрізнялася від тих новорічних звернень, які колись робили керівники держав у старому світі.