Розділ 5 частина перша

Розділ 5

Володимир стояв біля прозорої стіни й дивився на світ за пластиком.

Там, як і раніше, вирували нескінченні урагани. Хмари гнали одна одну по небу, рвалися вітрами й знову збиралися у темні маси. Але тепер усе частіше крізь них пробивалося сонце. Його світло і тепло дедалі частіше проливалися на землю, ніби сама планета повільно приходила до тями після пережитого удару.

Наскільки сягав погляд, із рослин було видно лише один острів життя — живий пагорб, який вони родиною виростили минулого літа. За цей рік його коріння заглибилося майже на кілометр у землю. Часи, коли цей клаптик зелені брав ресурси з укриття, давно минули. Тепер усе було навпаки — пагорб уже сам підживлював підземний комплекс, повертаючи енергію та органіку.

Але за межами цього місця світ залишався мертвим.

Куди не глянь — розруха, гола земля і жодної рослини.

Трохи далі добре проглядалися руїни Ясногір’я. Колись невелике, але затишне містечко тепер виглядало лише купою понівечених будівель. Ще далі розкинулося чималеньке водоймище. Після катастрофи вода Лімниці вийшла з берегів і затопила навколишні низини.

Щоправда, спостерігачі вже відзначали, що рівень води поволі знижується. І рано чи пізно вона, скоріше за все, повернеться у своє русло, знову ставши звичайною річкою.

Але це буде ще не скоро.

Те, що відбувалося назовні, різко контрастувало з тим, що було тут — на оглядовому майданчику.

Саме зараз тривало заняття з дошкільнятами.

Вихователі повільно ходили між дітьми, які сиділи просто на підлозі, вкритій м’якою травою, і допомагали їм відчути власні внутрішні потоки енергії. На кожного дорослого припадало не більше двох, максимум трьох вихованців.

Ця група була набрана з дітей звичайних мешканців укриття.

Втім енергетичний шторм, що пронісся над планетою під час катастрофи, змінив усіх. У цих дітей уже були енергетичні оболонки — замалі, нерівні, подекуди спотворені, ніби нашвидку зліплені.

Але, як показала практика, навіть такі оболонки могли прориватися здібностями.

Саме тому постійний контроль з боку володіючих був необхідним.

Володимир дивився на дітей і добре розумів просту річ.

Старого світу вже ніколи не буде.

Ці діти виростуть тут, у новій реальності. Вони навчатимуться, розвиватимуться, і з часом їхні енергетичні оболонки виправляться та зміцніють. З них виросте нове покоління володіючих.

Покоління, в якому кожен зможе опанувати здібності.

Звісно, завжди знайдуться ті, хто просто не захоче розвиватися. Примушувати нікого не будуть.

Але навряд чи таких виявиться багато.

І саме на цій, трохи мінорній ноті роздумів, пролунав виклик.

Хоча Володимир уже давно передав більшість управлінських справ радам, повністю звільнитися від цієї мороки йому так і не вдалося. У критичних питаннях або в подіях, що могли вплинути на життя всього комплексу, його думка все одно залишалася вирішальною.

Тож виклик він прийняв без особливого здивування.

А після розмови Січовий погодився: цього разу справа й справді вимагала його особистої уваги.

Майже рік у ефірі панувала цілковита тиша. Жодного сигналу, жодного натяку на те, що десь за межами їхнього укриття ще залишилися люди. Навіть ті поодинокі супутники, що вціліли на орбіті, довгий час не фіксували нічого, крім природних шумів і спотворених атмосферою відлунь.

І ось нарешті це сталося.

Через орбітальні модулі було отримано перший сигнал від інших вцілілих.

Він прийшов із Сполучених Штатів — комплексу, що колись був добре відомий усьому світу.

На зв’язок вийшли військові з бункера NORAD у штаті Колорадо.

Укриття вціліло.

За переданими даними, там перебувало близько тридцяти тисяч людей. Військові, науковці, медики та їхні родини. Комплекс, спроєктований ще за часів холодної війни, і значно розбудований після попередження від Січового у тридцять другому, мав значні запаси. За їхніми підрахунками, ресурсів вистачало ще приблизно на чотири роки з п’яти, на які він був розрахований.

Хоча звісно ситуація залишалася далекою від ідеальної.

Бурі, що й досі вирували в атмосфері, сильно заважали повноцінному зв’язку. Про нормальний радіообмін, доки мова не йшла. Проте надсилати й приймати пакети даних уже було можливо, нехай і с затримками.

Цієї новини вистачило, щоб миттю сколихнути все укриття Спадку.

Підтвердження того, що десь на Землі ще живуть люди, стало для багатьох майже таким самим важливим, як і саме виживання.

Протягом кількох тижнів це була головна тема розмов.

Обговорювали все:

як вони вижили,

у яких умовах живуть,

чи є в них володіючі.

Але головне — світ більше не здавався таким безлюдним.

Через двадцять днів вдалося встановити ще один контакт — з укриттям у Норвегії, біля Шпіцбергену.

Ще трохи згодом надійшов сигнал із гірських укриттів у Швейцарських Альпах.

А далі такі події почали повторюватися дедалі частіше.

Світ, який ще зовсім недавно здавався мертвим, поволі починав подавати ознаки життя.

Радіообмін поступово зростав.

Усе нові й нові укриття давали про себе знати. Сигнали приходили з різних континентів, часто слабкі, уривчасті, спотворені бурями, але достатні, щоб зрозуміти головне — люди вижили на більшості територій планети.

Мовчали лише узбережжя.

Втім, це нікого особливо не дивувало. Орбітальні знімки показували: після катастрофи прибережні зони перетворилися на суцільну смугу руйнувань. Там хвилі океанів змішалися з уламками, бурями й потоками води. Вціліти в таких умовах не було шансів.

Та й у глибині континентів ситуація виявилася ненабагато кращою.

Поступово, зіставляючи дані з різних джерел, аналітики почали складати загальну картину.

На цей момент було більш-менш зрозуміло: в укриттях по всій планеті перебувало приблизно триста мільйонів людей. І це — з майже дев’яти мільярдів, що населяли Землю до катастрофи.