Розділ 3 частина друга

Тих, хто залишився стояти на місці, все ще було багато.

Згодом їх порахують — сто тридцять шість людей.

Січовий мовчки дивився на них.

Йому дуже не хотілося втілювати рішення, яке вже остаточно сформувалося в його голові. Воно було жорстким. Можливо, навіть занадто.

Але іншого виходу він просто не бачив.

— Ви вимагали гарної їжі…

Він зробив коротку паузу.

— Що ж. Вам пощастило. Кожен із вас зараз отримає запас їжі на три дні за нормами забезпечення силових структур укриття.

Люди в натовпі почали перешіптуватися. Хтось навіть переможно посміхнувся.

Але він ще не закінчив.

— Ви також вимагали кращих умов життя.

Його голос став холоднішим.

— Усе у ваших руках.

Він трохи повернувся до бійців служби безпеки.

— Зараз вас проведуть до виходу з комплексу. І там ви зможете побудувати для себе все, що забажаєте.

На кілька секунд у тунелі запанувала абсолютна тиша.

Люди просто не одразу зрозуміли сенс сказаного.

А потім тишу розірвав крик.

— Ви не посмієте!

— Це протизаконно!

— Ви не маєте права!

Голосів ставало дедалі більше.

Із натовпу почулися ридання.

Володимир стиснув зуби.

Йому самому було важко вимовляти ці слова. Але він уже прийняв рішення — і змінювати його не збирався.

Падіння уламків із неба вже давно припинилося.

Тож теоретично… у цих людей був шанс вижити.

Невеликий.

Дуже невеликий, якщо бути чесним.

Сонце майже не пробивалося крізь щільну завісу пилу й важких хмар. Температура на поверхні помітно впала.

Дощі не припинялися.

Знайти сухе місце було неможливо.

А якщо спробувати спуститися з гори нижче — там їх чекала інша проблема.

Річка Лімниця, вийшовши з берегів, розлилася так широко, що тепер нагадувала невелике море.

Постійні землетруси робили небезпечним перебування в будь-яких будівлях.

Неподалік від входу до комплексу лежали руїни Ясногір’я.

Тепер від більшості будинків там залишилися лише уламки.

Коли дощ трохи слабшав, це було видно навіть здалеку.

І навряд чи десь далі ситуація була кращою.

Землетруси й неймовірні по міці бурі, що вирували ззовні, зробили свою справу

По суті, Січовий зараз брав на себе відповідальність за смерть цих людей.

І він це чудово розумів.

Але якщо цього не зробити…

Якщо залишити все як є…

То дуже скоро інші мешканці нижніх рівнів вирішать, що можна діяти так само.

Захоплювати заручників.

Висувати вимоги.

І вимагати для себе кращого життя — не роблячи нічого.

Цього допустити було не можна.

Це рішення сколихнуло весь комплекс.

Не залишилося майже жодної людини, яка б поставилася до нього байдуже.

Новина розлетілася по рівнях укриття миттєво. Її обговорювали в житлових блоках, у виробничих секторах, залах відпочинку, навіть у навчальних класах. Люди підтримували, та заперечували, дискитували, намагаючись знайти інше рішення, що не вимагало б такої жорстокості.

Поступово все більше людей починали визнавати, що рішення, хоч і жорстке, але, скоріше за все, правильне.

Проте, як то кажуть, осад залишився.

Навіть серед керівництва не всі однаково сприйняли подію.

Ніхто з близьких Володимира — ні друзі, ні родичі — відкрито його не засуджували. Вони чудово розуміли, в якій ситуації опинився комплекс.

Але Січовий бачив більше, ніж більшість людей.

Він відчував емоції, напруження, сумніви. Близькі, безумовно підтримували його. А от дехто з друзів...

Той невеликий розкол, який почав формуватися ще після поділу комплексу на різні сектори, тепер став глибшим.

Це було сумно.

Хоча, якщо чесно, — цілком очікувано. Головна мета досягнута. А далі кожен будує житя насамперед в інтересах родини.

Втім, на нижніх рівнях рішення спрацювало.

Все більше людей почали брати свою долю у власні руки. Люди один за одним приходили до секторних керівників, записувалися на роботу, питали про навчання або хоча б про прості завдання.

Наче щось у їхній свідомості нарешті стало на свої місця.

Багато хто раптом усвідомив просту річ:

Старого світу більше немає.

І він уже ніколи не повернеться.

Прості працівники комплексу також, здебільшого починали сприймати подію з розумінням.

Саме на них трималася вся робота, яка не вимагала здібностей володіючих.

І саме на їхні плечі лягав тягар утримання тих, хто відмовлявся працювати.

Тому, коли вони побачили, як мешканці нижніх рівнів починають самі себе забезпечувати, ставлення змінилося.

Загалом із роботою у комплексі склалася досить цікава система.

Далеко не вся неприємна праця лягала на плечі звичайних робітників. Багато процесів, без яких життя укриття було б неможливим, могли виконувати лише володіючі.

Наприклад, утилізація відходів життєдіяльності людей і тварин.

У житлових секторах каналізація виводилася до спеціальних котлованів. Вони були не надто глибокими — саме настільки, щоб радіусу здібностей володіючих вистачало для роботи всередині.

Коли один із таких котлованів заповнювався, систему зливу перемикали на сусідній.

А в заповненому починалася зовсім інша робота.

Туди приходили володіючі й вирощували спеціальні рослини, здатні швидко розкладати відходи на складові та поглинати їх. За кілька днів вміст котловану перетворювався на відносно безпечну масу, а згодом — на поживне середовище для біосистеми.

У загонах для тварин діяли трохи інакше.

Коли накопичувалося занадто багато бруду, робітники просто переганяли худобу до нового загону.

Після цього в порожній виробці ставали троє володіючих — у ряд, перекриваючи весь тунель. Повільно просуваючись уперед, вони пророщували схожі рослини-очисники, які буквально на очах поглинали бруд, залишки корму та відходи.