Розділ 3 частина перша

Розділ 3

Після того як дівчинку звільнили і передали медикам, Січовий ще кілька хвилин мовчки стояв у тунелі. Камери трансляції працювали, і мешканці комплексу продовжували спостерігати за тим, що відбувається.

Володимир знову відправив вперед свою астральну оболонку.

Тільки тепер її дія була протилежною.

Хвиля енергії прокотилася тунелем, торкаючись людей, що лежали на підлозі. Один за одним вони почали ворушитися, приходячи до тями.

Поступово шум повернувся в тунель.

Цей рівень комплексу взагалі не планувався для проживання людей.

Спочатку ці виробки створювалися як довгострокові склади. Тунелі були розбиті на відрізки приблизно по двісті метрів, і раніше тут стояли контейнери — від підлоги до самої стелі. Вони утворювали щільні стіни з обох боків проходу, залишаючи лише коридор посередині.

У цих контейнерах зберігалися матеріали для виробництва: метали, полімери, технічні компоненти, запасні деталі для обладнання. Усе, що могло знадобитися комплексу протягом десятиліть.

Але після катастрофи ситуація різко змінилася.

Наплив біженців змусив керівництво терміново шукати будь-які приміщення, де можна було розмістити людей.

Контейнери з одного боку тунелів почали прибирати. Їх поступово розподіляли по інших рівнях укриття, де ще залишалося місце для зберігання.

На звільненому просторі встановили тимчасові бараки.

Тепер кожен двохсотметровий відрізок тунелю вміщував два таких бараки.

По сто людей у кожному.

Фактично двісті людей на один такий склад.

Оскільки ці виробки не призначалися для життя, біосистема тут була дещо іншою.

Рослини, що вкривали стіни і склепіння, виконували лише базові функції: зміцнювали породу, підтримували освітлення і виробляли кисень.

Жодних плодоносних культур тут не вирощували.

Раніше це просто не мало сенсу — стіни були закриті контейнерами, і дістатися до плодів було би не можливо.

Коли ж тут поселили людей, біосистему трохи змінили.

Додали рослини, які піднімали воду.

І ще кілька видів, що поглинали та переробляли відходи життєдіяльності.

Але на цьому, по суті, всі покращення й закінчувалися.

У кожному бараку були спільні туалети й душові.

Вода там була — але ледь тепліша за температуру самого приміщення.

Комфорту це не додавало.

І саме в таких умовах тепер жили люди, які відмовилися працювати разом з іншими мешканцями комплексу. 

Але перейти до кращого життя було не складно.

Попри всі труднощі, система в комплексі вже встигла більш-менш відлагодитися.

Основою всього стала балова система.

Хочеш покращити своє життя — заробляй бали.

Математика була простою і зрозумілою для кожного.

Одна година некваліфікованої праці приносила п’ятдесят балів. Звісно, за умови, що людина виконувала встановлену норму.

Ціна ж базових речей була прив’язана саме до цієї цифри.

Наприклад, повноцінний комплексний обід коштував ті самі п’ятдесят балів.

Отже, щоб двічі на день нормально поїсти, потрібно було відпрацювати дві години.

Ще дві години роботи — і людина могла оплатити добу проживання у стандартному житловому блоці. Там на дві кімнати припадав спільний туалет і душова.

Таким чином мінімум для більш-менш нормального існування становив двісті балів на день.

А це означало чотири години продуктивної праці.

Здавалося б — небагато.

Але дуже швидко люди зрозуміли, цього не вистачає.

Наприклад — вихідні.

Адже якщо працювати лише чотири години на день, то накопичити запас балів на день відпочинку вже не виходило.

А ще існували інші витрати.

Оновлення одягу.

Засоби гігієни — шампуні, гелі, мило.

Різні побутові дрібниці, без яких життя швидко ставало неприємним.

Навіть можливість займатися на тренажерах теж коштувала балів.

Фактично нормальним робочим графіком швидко став стандарт: вісім годин на день, шість днів на тиждень.

Такий режим приносив дві тисячі чотириста балів на тиждень.

При цьому мінімальні витрати на базове життя становили близько тисячі чотирьохсот.

Отже людина отримувала ще приблизно тисячу балів запасу, які могла витратити на покращення умов життя.

І ось тут починалася справжня різниця між людьми.

Бо якщо хтось хотів чогось більшого, стандартного робочого графіка вже не вистачало.

Потрібно було працювати більше.

Чи підвищувати кваліфікацію.

Опанувати нову спеціальність.

Або навіть навчатися керуванню енергією і розвивати здібності володіючих.

Але тепер навчання стало частиною економіки комплексу.

За нього теж потрібно було платити балами.

У новому світі кожен сам вирішував, наскільки високо він хоче піднятися.

Люди з нижнього рівня дивилися на Січового з сумішшю страху й ненависті.

Більшість із них досі не розуміла, чому їхнє життя склалося саме так. Вони не хотіли бачити власних рішень, особистої бездіяльності. У їхньому уявленні все було простіше: хтось зобов’язаний подбати про них.

А якщо цього не відбувається — значить, їх зрадили.

Володимир оглянув натовп.

Потім заговорив.

— Ну що ж… — сказав він. — Нехай хтось із вас вийде й розповість свої вимоги. І заодно пояснить, навіщо ви прикривали злочинців, які захопили дитину в заручники.

У натовпі почалося ворушіння.

Було добре видно: багато хто дуже хотів, щоб хтось нарешті висловив усе, що накопичилося.

Але не вони.

Хтось інший.

Бо страшно.

Минала хвилина за хвилиною. Люди переглядалися, штовхали одне одного ліктями, але вперед ніхто не виходив.

Минуло вже більше п’яти хвилин.

Січовий почав втрачати терпіння.

І тоді з натовпу нарешті вийшов чоловік років сорока. Неохайний, із зухвалим виразом обличчя.

Він зупинився за кілька метрів від Січового і заговорив голосно, так щоб усі чули: