Було ще одне питання.
Таке, за яке в старому світі будь-який уряд миттєво отримав би хвилю обурення, звинувачення у диктатурі та, мабуть, справжню політичну анафему.
Права людини.
Саме це питання викликало одну з найдовших і найважчих дискусій на нараді.
Старі принципи більше не працювали. Світ, у якому вони були створені, перестав існувати. А нова реальність, що скоріше напоминала військовий стан, вимагала жорстких і прагматичних рішень.
У підсумку формулювання вийшло простим і водночас суворим.
Кожна людина має право працювати — і отримувати за це блага.
По суті — це було все.
Ніхто не забирав у людини право жити. Ніхто не збирався викидати когось із комплексу чи прирікати на смерть.
Але принцип став чітким:
хто плідно працює — той живе добре.
Хто не працює, чи тільки робить вигляд — теж живе.
Проте швидше існує.
Система забезпечення мешканців була розділена на кілька категорій, і різниця між ними була досить відчутною.
Найкраще, фактично без обмежень, забезпечувалися керівники комплексу.
До цієї категорії входили члени верхньої ради — очільники напрямків, керівники секторів — та їхні родини. Саме ці люди відповідали за стабільність усієї системи, приймали ключові рішення й несли найбільшу відповідальність.
Наступною категорією були володіючі.
Люди, від зусиль которих, по суті залежало виживання всіх. Разом із ними до цієї категорії автоматично входили усі діти.
Дітей забезпечували повністю.
Вони були майбутнім комплексу — і це питання навіть не обговорювалося.
Далі йшла найбільша група — працівники.
Люди, зайняті на виробництві, у сільськогосподарських секторах, у службах обслуговування, медицини, транспорту, ремонту й десятках інших робіт, без яких життя комплексу просто зупинилося б.
Їх забезпечували добре, хоча й не настільки щедро, як керівників чи володіючих.
І, нарешті, залишалася остання категорія.
Ті, хто не бажав нічого робити. Ті хто вважав себе потерпілими, що їм всі повинні.
Їх не виганяли, не карали.
Вони отримували мінімальне забезпечення: просту їжу — здебільшого юшку два рази на день — і житло в секторах, далеких від комфортних.
Життя там було без особливих зручностей.
Ідея була простою.
Якщо людина не хоче працювати — її ніхто не змушує.
Але й добре жити за рахунок тих, хто працює, вона теж не буде.
Було сподівання, що така система стане достатнім стимулом, щоб більшість із цих людей рано чи пізно вирішила змінити своє становище.
Опуститися на нижчу сходинку цієї системи було доволі просто.
Достатньо було перестати працювати.
А от щоб піднятися вище — доведеться докласти зусиль.
І довести, що ти справді готовий бути частиною спільної справи.
У цієї системи був і неприємний бік.
Насправді питань виникало багато, але одне з них виявилося особливо гострим.
Розподіл забезпечення автоматично означав і розподіл простору.
Доступ до різних секторів комплексу теж регулювався цією ж системою категорій.
Наприклад, потрапити до великих природних печер — тих самих просторів із підземними озерами, зеленими терасами та найбільш розкішними зонами відпочинку — було непросто навіть для звичайних працівників. Такі місця створювалися як зони відновлення, де люди могли хоча б ненадовго забути, що живуть під кілометрами каменю.
Щоб отримати туди перепустку, потрібно було добре працювати і накопичити достатньо балів.
Але саме в таких місцях жили й навчалися діти.
Їх намагалися виховувати в максимально нормальних умовах — настільки, наскільки це взагалі було можливо у підземному світі.
І тут виникала проблема.
Якщо батьки дітей належали до категорії працівників, побачитися з ними було не так просто.
Щоб провести з дитиною вихідні в такому секторі, дорослим потрібно було працювати краще за більшість і заробити перепустку.
Інакше доводилося діяти навпаки.
Тоді вже дітей приводили до батьків.
Під наглядом відповідальних володіючих групи дітей вирушали до секторів, де жили працівники. Але на цьому рівні доступ і закінчувався.
Далі, в нижчі житлові зони, дітей не допускали — навіть у супроводі володіючих.
І якщо батьки все ще мешкали в найнижчих секторах, які люди вже почали між собою називати резерваціями або навіть гетто, тоді діяло інше правило.
Тих тимчасово пропускали до сектору, куди прибували їхні діти.
З одного боку, це мало позитивний ефект.
Люди з нижчих зон могли на власні очі побачити, як живуть інші мешканці комплексу. Побачити просторіші приміщення для житла, іжу в достатку, зони для спорту та відпочинку.
Наскільки це взагалі було можливо — там намагалися створити нормальне життя.
Але з іншого боку…
Такі візити нерідко закінчувалися скандалами.
Лунали звинувачення, що їх покинули.
Що над ними знущаються.
Що вони постраждалі, і тому їм зобов’язані забезпечити кращі умови.
А коли діти, не розуміючи всієї складності ситуації, починали розповідати про своє життя — про високі печери, про плавання в озерах, постійно свіжу їжу…
Для багатьох дорослих це звучало як насмішка.
І іноді це провокувало вчинки, дуже далекі від батьківської любові.
Траплялися навіть випадки, коли люди захоплювали власних дітей як заручників.
Після цього починалися вимоги.
Покращити умови життя.
Збільшити пайки.
Переселити їх у кращі сектори.
І, звісно, все це — за рахунок тих, кого вони називали багатіями або диктаторами.
Копирсатися з брудною роботою було не для них. Здебільшого то були «велики фахівці» із офісних працівників в минулому.
Вивчення змін, що з’явилися у людей після енергетичної бурі, займало у Володимира дедалі більше часу. Особливо його цікавили ті самі енергетичні оболонки, які тепер можна було фіксувати у кожної людини.