Розділ 2 частина перша

Розділ 2

Наслідки для людей в укритті були жахливими.

Але для світу — незрівнянно гіршими.

У «Спадку» не могли знати напевно, що саме відбувається на поверхні планети.

Та навіть того, що вони могли бачити й відчувати, вистачало, щоб зрозуміти — світ за межами укриття змінюється катастрофічно.

Масові падіння уламків астероїда припинилися приблизно за дві години до того, як стабілізувався енергетичний план.

Отже, бомбардування планети тривало двадцять вісім годин.

Двадцять вісім годин, протягом яких на Землю безперервно падали тисячі й тисячі розпечених уламків.

Навіть тепер небо час від часу прорізали вогняні смуги. Розжарені лінії різали темний небосхил і зникали десь за горизонтом.

Але це вже були поодинокі падіння.

Частина уламків, що спершу мала пролетіти повз Землю, але була захоплена її гравітацією. Вони робили один або кілька витків навколо планети і тепер, втрачаючи швидкість, входили в атмосферу.

Інші уламки вибухами від попередніх ударів викидало на сотні кілометрів угору. Тепер вони теж поверталися назад.

Проте побачити це ставало дедалі складніше.

Небо швидко затягувало пилом і хмарами.

І це було цілком природно.

Важко навіть уявити, скільки пилу підняли в атмосферу вибухи від падіння мільйонів кам’яних тіл. Кожен удар підкидав у повітря тонни ґрунту.

А коли уламки падали в океани — у небо злітали гігантські фонтани води. Деякі з них піднімалися на десятки кілометрів угору, де вода довго не могла опуститися назад.

До цього додавалася ще й те, що вода випаровувалася від вибухів.

Вона піднімалася потоками пари, формуючи важкі, темні хмари.

І ці хмари вже починали проливатися на землю.

Поки що окремими зливами.

Але було зрозумілим — незабаром дощі стануть безперервними.

Сейсмодатчики майже втратили сенс.

Землетруси накладалися один на інший так щільно, що прилади вже не могли розділити окремі поштовхи.

Землю трясло постійно.

Іноді ледь відчутно — як далеке глухе тремтіння.

Іноді так, що в приміщеннях хиталися стіни й зрідка падали меблі.

Але коливання не припинялися ні на хвилину.

І це — тут, у комплексі, де вся система приміщень була обплетена живою біоструктурою. Рослинна мережа гасила значну частину вібрацій.

Важко було навіть уявити, що зараз відбувається на поверхні.

Що коїться на узбережжях, де океани піднялися гігантськими хвилями й тепер накочувалися одна за одною, породжуючи нескінченні цунамі.

Що відбувається в районах, де прокидаються вулкани.

Навіть якщо хтось там дивом вижив…

Заздрити їм усе одно не було чому.

Їхня доля, швидше за все, вже була вирішена.

Наступні тижні в укритті, також виявилися важкими.

Загибель людей — особливо в такій кількості — сильно вплинула на психологічний стан мешканців комплексу. Навіть ті, хто до катастрофи готувався роками, не могли залишитися байдужими. Коли смерть перестає бути поодинокою трагедією і перетворюється на реальність, це змінює людей.

Робота з ліквідації наслідків лиха теж не додавала ентузіазму.

Поховання загиблих, перенесення тіл, робота з мертвими тваринами — усе це лягало на плечі тих, хто залишився живим. День за днем вони виконували необхідну, але важку роботу, яка виснажувала не стільки фізично, як морально.

Та як би там не було — життя тривало.

Поступово відновлювався порядок. Системи комплексу поверталися до нормальної роботи. Люди звикали до нового ритму існування.

І саме тоді проста арифметика показала неприємну річ.

Ті, хто був мешканцями комплексу від самого початку — співробітники «Спадку» і їхні родини, люди, що роками готувалися до цієї катастрофи, — на сто відсотків включилися в роботу.

Вони просто робили те, що було потрібно.

А от із біженцями ситуація виявилася зовсім іншою.

Підрахунки показали неприємну картину.

До катастрофи в укритті перебувало близько сімдесяти тисяч біженців. Після енергетичної бурі втрати склали приблизно сім тисяч.

Ще близько п’ятнадцяти тисяч були дітьми.

Отже, у комплексі залишалося майже п’ятдесят тисяч дорослих біженців.

Із них бажання допомагати висловили близько двадцяти. Тобто, менше половини.

Решта поводилися зовсім інакше.

Вони не намагалися брати участь у відновленні життя комплексу. Навпаки — вимагали, щоб допомагали їм.

Їх обурювали черги за їжею.

Їх дратували умови проживання.

Вони скаржилися на втому, на страх, на пережитий шок.

Перші дні це ще можна було зрозуміти.

Люди пережили катастрофу. Багато хто втратив близьких. Енергетична буря залишила по собі сильне виснаження.

Психіка потребувала часу, щоб оговтатися.

Але минув тиждень.

Потім другий і третій.

А ситуація майже не змінювалася.

Частина людей так і не робила нічого. Вони проводили дні в житлових секціях, виходячи лише на роздачу їжі. Їхній розклад був простим: поїсти, поспати, поскаржитися.

Це питання, та купа інших показували, що настав час навести лад не лише в роботах, а й у самому управлінні комплексом.

Січовий скликав нараду. Зібралися очільники напрямків, керівники секторів і ті, хто фактично тримав на собі функціонування «Спадку» всі ці роки.

Питання на порядку денному було лише одне — але надзвичайно важливе.

Потрібно було визначити політичну й економічну систему керування комплексом.

Система, яка діяла раніше, була простою: кожен керівник відповідав за свій напрямок, а ключові рішення ухвалювалися колегіально або особисто Січовим.

Але тепер усе змінилося.

Комплекс став домом для сотен тисяч людей, і з часом їх стане ще більше — народжуватимуться діти, зростатимуть нові покоління.

Стара система, розрахована, здебільшого на виробництво, стала непридатною.