Розділ 1 частина друга

Володимир знову глянув на комунікатор.

Дві години сімнадцять хвилин.

Саме стільки тривав цей шалений натиск енергії.

Ні, він і зараз не припинився. Потоки й далі проходили крізь енергетичне поле, перекочувалися, змішувалися, шурхотіли. Але інтенсивність раптово впала. Наче буря, що після несамовитого шквалу раптом перейшла в сильний, проте вже керований вітер.

Та чи надовго — Володимир не знав.

Буря могла стихнути.

А могла за кілька хвилин навалитися знову.

Тому робити поспішні висновки він не збирався.

Звісно, для досвідчених, чи просто сильних володіючих — і навіть для дітей — ці дві години не були чимось надзвичайним. Вони могли тримати структуру енергії значно довше.

Але якщо є можливість облаштуватися з комфортом — було б просто нерозумно її ігнорувати.

— Марина, Сашо, — мовив він. — Може зробимо собі щось зручніше?

І показав рукою навкруг.

Мати поруч двох сильних володіючих рослинного напрямку — і при цьому сидіти на підлозі, хай навіть живій, рослинній… це вже було б чистою дурістю.

— А я поки постежу за полем, — додав він. — Діти допоможуть.

Завдання для тих, хто колись за лічені дні виростив ліс на місці ядерного вибуху, було майже смішним.

Володимир спостерігав, як поруч із ними повільно піднімаються товсті зелені пагони. Гілки перепліталися, згиналися, слухняно підкоряючись волі Марини та Олександра.

Форма проявлялася поступово.

Спочатку — каркас.

Потім спинка.

Підлокітники.

Живі гілки щільно перепліталися, створюючи складний візерунок.

За кілька хвилин поруч уже стояли крісла.

Плетені.

І навіть на вигляд дуже зручні.

Володимир мимоволі відзначив про себе, що, хоч він і був значно сильнішим володіючим, ніж обидва вони разом, створити щось настільки акуратне й елегантне йому було б складніше.

Стілець — так.

Ліжко — без проблем.

Цілу стіну — без проблем.

Але ось таке крісло… довелося б постаратися.

Структура залишилася тією ж.

Три крісла — по вершинах трикутника.

А в центрі виросли ще десять. — Для онуків.

Такий собі кінозал з видом на апокаліпсіс.

Жива лоза тихо потріскувала, остаточно фіксуючи форму.

Апокаліпсис за стіною уберпластику тривав.

А на оглядовому майданчику раптом стало майже… затишно.

Комунікатор на зап’ясті Володимира тихо завібрував.

Виклики йшли майже безперервно з тієї самої миті, як почалася буря. Доповіді, уточнення. Цього разу виклик від Кравченко.

Голова служби безпеки. Людина, що зараз була найближче до підлеглих, що забезпечували порядок. А отже і до звичайних мешканців комплексу.

Володимир прийняв виклик.

— Слухаю, Сергію Івановичу.

Обличчя Кравченка з’явилося на екрані. Навіть через зв’язок було видно — той виглядав напруженим.

— Володимире Олександровичу… у нас тут дивні речі відбуваються.

— Наскільки дивні?

— У деяких людей… почали з’являтися енергетичні оболонки.

Володимир на мить завмер.

— Повторіть.

— Ви правильно почули. Не в усіх. Але в частини людей оболонки формуються просто на очах. Щоправда… — Кравченко зітхнув. — Вони дуже дивні.

— Поясніть.

— Радіус різний. У когось — кілька десятків сантиметрів від аури. У когось майже два метри. Найбільші — приблизно на метр менші за стандартні оболонки ініційованих.

Володимир мовчки обмірковував почуте.

— І це… стабільно?

— Складно сказати. Але процес триває. — Кравченко на секунду відвів погляд убік. — От просто зараз. У мене перед очима. Ще одна людина… схоже, щойно завершила ініціацію.

Він знову глянув у камеру.

— Оболонка сформувалася. Але така ж… спотворена.

Зв’язок обірвався, щойно доповідь закінчилася.

Володимир на кілька секунд задумався, після чого почав швидко викликати інших керівників секторів.

Один за одним.

Картина складалася тривожна — і водночас абсолютно однакова.

Те саме відбувалося по всьому комплексу.

Люди, які ніколи не проходили ініціацію, раптом починали формувати власні енергетичні оболонки. У когось маленькі, у когось більші. Але жодної — нормальної.

Усі — перекошені, нестабільні, наче зібрані похапцем.

Останньою відповіла Катерина.

Вона виглядала трохи розгубленою, але водночас у її голосі звучало щось схоже на подив.

— Тату… тут ще дещо.

— Слухаю.

— Мурка… — вона ледь усміхнулася. — Наша Мурка.

— І що з нею?

— У неї теж з’явилася оболонка.

На мить запала тиша.

— Тварина? — перепитав Володимир.

— Так. Невелика, десь сантиметрів сорок-п’ятдесят радіусу. Але це точно оболонка.

Зв’язок завершився.

Володимир повільно опустив руку з комунікатором.

За уберпластиком усе ще палало небо. Вогняні смуги розрізали обрій, а далекі удари уламків відчутно передавалися через землю навіть сюди.

Але тепер це здавалося майже другорядним.

Світ змінювався.

І змінювався набагато глибше, ніж просто катастрофа на поверхні.

Люди раптово отримували те, на що раніше були здатні лише одиниці — і то після довгих років навчання та ініціацій.

Але отримували спотворено.

Без знань.

Без розуміння.

Без контролю.

Володимир перевів погляд на онуків, що сиділи у центрі кола.

Його думки були важкими.

На що саме перетвориться світ після цього?

Що почнуть робити люди, коли зрозуміють, що отримали силу, якої не розуміють?

І що станеться з тваринами, якщо навіть вони починають змінюватися?

Питань ставало дедалі більше.

А відповідей… поки що не було жодної.

Буря відступала повільно, ніби хвилями.

Кілька годин тримаєш напруження, потім приходить невеличке послабшення. І так раз за разом, немов спускатися сходами.