Розділ 1 частина перша

Розділ 1

Володимир і Марина стояли на оглядовому майданчику.

Таких біля їхньої — найбільшої — печери було три. Саме в цій печері оселилася вся родина. Саме з цієї площадки відкривався найширший, хоч і затуманений уберпластиком, краєвид.

Незабаром доведеться піти й звідси.

Січового не полишала думка. Не про цю реальність — про суміжні. Він знав, що катастрофа станеться одночасно в усіх паралелях. І принаймні один світ він уже бачив — світ, який не витримає.

Що буде з енергетичним полем, коли ці реальності почнуть вибухати?

Він не міг навіть уявити.

Але навряд чи щось добре.

Попри це — час ще був.

Він пам’ятав до секунди, коли станеться удар. Але не тут і не зараз. У цій реальності астероїда вже не було. А перші уламки, які отримали додаткове прискорення, увійдуть в атмосферу майже на годину раніше.

Небо вже палало.

Спершу — поодинокі спалахи. Потім — десятки. Вогняні смуги різали обрій, залишаючи за собою розпечені шрами. Кам’яний дощ розпочався.

Марина мовчки обійняла його.

Він знав: що б не сталося — вони зустрінуть це разом.

Перші великі уламки вже розпалювали атмосферу до білого сяйва.

Горизонт перетворився на суцільну смугу вогню.

Це був кінець світу.

І водночас — початок іншого.

А вогняний дощ лише набирав силу.

Коли до катастрофи в паралельних реальностях залишалося не більше двадцяти хвилин, тишу оглядового майданчика розірвали швидкі кроки.

На площадку вибіг Сашко.

Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти: сталося щось неочікуване. Його обличчя було блідим, очі — розширені від тривоги, а в рухах читався розпач.

— Тату… мамо… — Діти пропали. Усі на місці… а Січові зникли. Я перевірив мітки — жодна не відповідає. Наче їх просто… немає.

Марина зблідла. Вона різко вхопилася за руку Володимира, ніби боялася втратити рівновагу. Але коли підвела до нього очі, в її погляді була надія.

Володимир зосередився.

Його свідомість ковзнула до знайомих енергетичних міток онуків.

Мітки були. Усі.

Але водночас — ніби заблоковані. Глухі. Відгороджені від нього завісою. З подібним він ще не стикався.

І тоді він скористався тим, що відрізняло його від усіх інших володіючих.

Здібністю п’ятого рангу.

Володимир чітко уявив собі одну конкретну дитину.

Алісу.

Найменшу з онуків. Десятирічну непосіду, що постійно вигадувала пригоди й неминуче втягувала в них решту. Саме вона завжди була їхнім маленьким генератором хаосу.

Ім’я їй підібрали напрочуд влучно.

Справжня Аліса — та, якій не потрібне жодне задзеркалля, щоб знайти шлях у пригоди.

Образ став чітким — і простір енергій відгукнувся. Астральна оболонка зникла і з'явилася в іншому місті.

Він відчув їх.

Діти були зовсім поруч.

На сусідньому оглядовому майданчику.

Ховалися серед густих зелених гілок, що щільною живою сіткою обплітали і пластиковий захист, і саму конструкцію площадки.

Володимир мимоволі кинув швидкий погляд на комутатор.

Встигнуть.

Але лише якщо поквапляться.

— Вони на сусідній площадці, — коротко сказав він. — Полізли ховатися в ліани.

І вже на ходу додав:

— Швидко. За мною.

Не чекаючи відповіді, Січовий рвучко розвернувся й побіг — рятувати нерозумну поросль, яка навіть у день кінця світу примудрилася знайти собі пригоду.

Коли вони добігли до сусіднього майданчика, охорона вже зачиняла гермодвері, відсікаючи укриття від зовнішнього світу. Масивні стулки повільно сходилися, готові остаточно замкнути прохід.

Сьогодні ніхто не збирався покладатися лише на міцність уберпластику.

— Стій! — різко крикнув Володимир. — Відкривайте! Там діти!

Механізм на мить завмер, ніби вагаючись. Потім двері з важким гулом почали розходитися назад.

Володимир першим проскочив у проріз. Слідом за ним — Марина й Олександр.

Щойно вони опинилися всередині, усе стало зрозумілим без пошуків.

Оболонки дітей відчувалися зовсім поруч.

— Ну діііду… — пролунав знайомий голос.

Із-за широченної гілки, що густо переплітала захисну конструкцію майданчика, вилізла Аліса. Вона ображено наморщила носа й подивилася на нього так, ніби це він порушив якусь важливу домовленість.

— Так нечесно! Ми просто хотіли побачити кінець світу. Коли ще таке станеться?

Володимир поперхнувся.

Принаймні він щиро сподівався — більше ніколи.

Тим часом інші діти теж почали вибиратися зі своїх схованок. З-поміж переплетених гілок, з-за товстих стебел, з темних кутків зеленого лабіринту.

Один за одним вони виходили на відкриту частину площадки.

Іти кудись уже не було часу.

Тепер залишалося тільки сподіватися, що захист витримає. Хоча вибору все одно вже не було.

Володимир швидко окинув поглядом майданчик, небо за напівпрозорим захистом, вогняні сліди, що множилися над горизонтом.

Час.

— Марина. Саша. Робимо трикутник.

Потім він подивився на дітей.

— А ви — швидко в центр.

Жодних заперечень цього разу не пролунало. Діти миттю збилися в купу, відчувши в його голосі ту нотку, яку навіть вони не наважувалися ігнорувати.

Володимир повернувся до дружини й сина.

— Намагаймося структурувати енергію. — Боюся, зараз почнеться.

І воно почалося.

У звичайному зорі майже нічого не змінилося. За напівпрозорим захистом уберпластику небо продовжувало палати. Вогняні смуги одна за одною різали обрій, а десь далеко внизу земля здригалася від ударів — глухих, важких, що докочувалися до майданчика слабкими поштовхами через товщу скелі.

Але все це було дрібницями.

Справжній хаос розгортався в енергетичному вимірі.

Поле раптом розірвало.

Це навіть не було хвилею у звичайному розумінні. Ніякого чіткого фронту, що насувався здалеку. Просто раптово — з усіх боків — хлинули потоки сирої енергії. Вони перепліталися, врізалися один в одного, змішувалися в дикому безладі, наче десятки різних ягід, кинуті в один блендер.