Розділ 4

Рамідору реально підгорало... Якби він ходив по одній лінії, то, напевно, уже протоптав би серйозну колію. Але староста виписував по двору настільки хитромудрі зиґзаґи, що на думку одразу спадала ілюстрація до Броунівського руху.

А чекав він на мене так, що кинувся до ганку ще навіть не побачивши, — на скрип дверей.

— Доброго дня, мілорде! — вигукнув так радісно, ​​наче зустрів найближчого родича, з яким уже й не сподівався побачитися. — Як спочивали? Чи всім задоволені? Догодила Ленгла?

— Дякую… Доброго… Всім друзям рекомендуватиму, якщо опиняться в тутешніх місцях, щоб на постій неодмінно в Болотяні мохи заїжджали. А ваші справи як, шановний? Вдало прибралися в печері?

І тут обличчя старости справді зобразило таку гаму почуттів, що не кожен калейдоскоп зміг би.

— Спасибі, ваша милість… Ох, і багатий улов… — бовкнув згарячу й тут же схаменувся, відводячи погляд. — У тому сенсі, що багато барахла... Правда, здебільшого, ні на що непридатного... гобліни... Що не зламають, то запаскудять так, що в руки взяти гидко. У наших господинь свині і то куди чистіші.

— Але ж ти не за цим прийшов? — зупинив я жестом його голосіння. — Якщо маєш що сказати, викладай. Йти час. До Комишанок шлях не близький.

— То я ж того й чекаю на вас… Ну, не в тому сенсі… — знову заплутався староста. — Подякувати, звичайно… це головне…

— Не крути волові хвіст. Не люблю…

Трішки металевого дзвону в голосі повернули Рамідору чіткість думки.

— Я тільки хотів запитати, мілорде: ви далі пішки підете?

— А ти хочеш запропонувати мені одну з тих нещасних тварин, яких ви, за непорозумінням, називаєте кіньми? — пирхнув я.

— Що ви, мілорде… — змахнув руками староста. — І в думках не було... Я про справжнього коня говорю. Лицарського…

— Лицарський кінь? У цій глушині? — здивувався я.

Згідно з закладеною в мене перед відправкою інформації про світ кабілів, наявність справжнього бойового коня в задрипаному селі було крутіше, ніж покинутий флаєр Хантерів серед руїн спального району.

Гм... Хоча, якщо я у своєму світі саме такий і зміг викрасти, після того як бійці Опору застрелили сержанта Ха-Ксіна, то чому б історії не повторитися? Із поправкою на місцеві реалії?

Піднявши руку, щоб потерти підборіддя, я швидко зачепився поглядом за перстень, і пазл відразу ж склався. Ну, звичайно ж… Як ще перстень шляхтича міг опинитися у трофеях гоблінів, якщо не прийшов туди разом із господарем? Одним із мандрівних лицарів, яким їсти-пити не треба, аби лише десь чиюсь зневажену честь відновити чи зло покарати. А розбійницька зграя печерних гоблінів якраз під категорію останнього чудово підпадає. Але, цього разу, схоже, не вийшло... Як то кажуть, безумству хоробрих співаємо ми пісню... поминальну.

Не суть... Лицар сам вибрав свій шлях, і ніхто не винен, якщо не розрахував сили. Важливо інше — він же за ці тридев'ять земель не пішки у всьому богатирському екіпіруванні тупав... Звідси й кінь...

— Поряд із печерою знайшли? — Закінчив я свої логічні побудови коротким питанням.

Від несподіванки староста навіть гикнув. Явно збирався заливати мені про знайденого на болотах коня, якого вони всією громадою напували, годували — і тепер хочуть отримати компенсацію. Як за рідного.

— Т-так...

На Рамідора було сумно дивитися, так виразно на його обличчі читалося прощання з мрією: дорого продати непотрібне у господарстві. Але як потопаючий хапається за соломинку, так і староста спробував не проґавити шанс.

— Але… як же… ви ж… мілорд… самі… сказали… еее… що вам тільки посох і меч… а решта, отже… еее…

— Дати б тобі по шиї… — задумливо промовив я. — Але, в одному ти маєш рацію: лицарське слово — кремінь. Сказав, як відрізав. Скільки хочеш?

Староста відкрив рота і... закрив. Обдумана заздалегідь ціна після всього сказаного вже не годилася. А наскільки її зменшити, Рамідор одразу вирішити не міг. Однак, розуміючи, що тягнути не можна: як би моя милість не розсердилась і не передумала, заплющив очі і хрипко промовив:

— П'ятдесят імперіалів...

У ті мінімальні загальні знання, якими мене забезпечили Спостерігачі, такі дрібниці, як вартість товарів не входили. Тому, я гадки не мав, яка ціна лицарського коня. Але був певен — староста назвав найнижчу межу. Та й не лицарська ця справа торгуватися, як баришник. Для цього у нас, шляхетних слуги є.

— Добре… Але, спершу подивитися треба… Мало що ти, шельма, хочеш підсунути…

— Як можна? — Зобразив святу невинність Рамідор. — Ображаєте…

«Вітаємо! Ваша репутація збільшилася на 2 пункти. Усього — 5», — підтвердила Система моє припущення. Староста не тільки не образився, але навіть був вдячний. Загалом, зрозуміло. Де він ще тут на такий товар покупця знайде? А в місто поведе, — стражники коня відберуть та ще й штурханців надають. Або злодієм оголосять та у в'язницю запроторять.

— Зараз самі побачите, — задоволено усміхаючись, продовжив Рамідор. — Вогонь, а не кінь! Гей! Ферт! Труш! Приведіть коня їх милості!

У конях я, звичайно ж, зовсім нічого не тямив. Звідки… Тварини на Землі загинули першими. Разом з усією флорою... А там, де я народився і виріс, навіть якби кінь звідкись узявся, то миттєво був би убитий... Стільки м'яса...