Розділ 2

Ну, як прийшли... До першого поселення на цьому світі залишалося ще кроків сто. Але, крізь просіку вже було добре видно доволі високий частокіл і масивні, хоч і відчинені, ворота, в які впиралася не надто широка, якраз возом проїхати, ґрунтовка. Та, якою ми йшли.

«Село людей Болотяні мохи. 68 мешканців. Активних — 6. Ставлення: недовіра, байдужість (бонус перстня шляхтича)» — видала інфу Система.

Я раніше таких повідомлень не отримував. Але загалом не біном Ньютона. Логічно, що спілкуватися я зможу лише з невеликою частиною аборигенів. Інші — масовка

А ще — стражник, що ліниво походжає перед ними і копає чоботом груди землі. Мабуть, щоб хоч якось розважитися. Здоровезний. Від мене в півтора рази вище і ширше. Очевидно, саме тому, озброєний не мечем, а якоюсь голоблею. Ну, так такому здоровилі саме воно. Якщо зачепить, дерево з корінням виверне. А вже людину...

«Сільський страж Хек. Рівень 28»

Побачивши нас, він навіть стрепенувся і якийсь час недовірливо придивлявся. Напевно, спершу вирішив, що ми йому привиділися. Ну, так… Яким-яким, а пожвавленим цей лісовий тракт точно не можна назвати.

Переконавшись, що ми не міраж, стражник приосанився, підтягнув тугіше ремінь, насунув на голову шолом, який до цього бовтався, як відро, в руці і підняв її тим жестом, який усіма мовами означає одне: «Стояти!»

— Хто такі?! Звідки і куди прямуєте?

— Мандрівники, — цілком миролюбно відповів я. — Звідти… — вказівний палець тицьнув за спину, — і туди… — тепер перст показував на ворота.

Подібну відповідь цілком можна було б вважати образливою. Але ж я не просто так тицяв пальцем. Точніше, не просто пальцем… А давав можливість стражникові помилуватися шляхетським перстнем. І сільський воротар побачив його. Після чого різко змінив вираз обличчя зі зверхнього на шанобливе.

— Перепрошую, мілорде. Не признав одразу… Ви так несподівано…

— Нормально… — продовжуючи грати роль дворянина, панібратськи поплескав здоров'я по плечу. — Усе правильно. Ти ж не просто так тут прохолоджуєшся. На посту... А мало хто лісом бродить?

— Дякую, мілорде.

— А у вас тут як? Спокійно? Тихо? Хоча, що я питаю… Хіба з таким богатирем на варті може бути інакше.

Здоров'як несподівано почервонів і сором'язливо похнюпився.

«Вітаємо! Ставлення до вас стражника підвищилося до дружелюбності. Ви отримуєте свій перший репутаційний бал! Рекомендація — не шкодуйте часу та сил на підвищення репутації. Високий показник цієї характеристики суттєво спростить досягнення цілі у майбутньому. Завдання: отримайте щонайменше 10 репутаційних балів не покидаючи поселення Болотяні мохи. Нагорода — новий рівень»

Ясно, зрозуміло… Що ж, постараюся. А що найкраще сприяє дружелюбності? Правильно — безоплатна допомога. І — гроші.

Я матеріалізував із інвентарю мідну монету, трохи покрутив її в пальцях, а потім спритно засунув стражнику за пояс. І, перш ніж він відкрив рота, спитав:

— А скажи мені, друже… у вашому селі можна в когось переночувати? Так щоб блощиці до ранку всю кров не випили?

— Ображаєте, мілорде… — засопів Хек, явно переймаючись репутацією рідного поселення.

Треба обережніше з жартами. Бо таким Макаром репутацію не те що не заробити, втратити можна.

— Ми хоч і на відлюдді живемо, але ж не дикі гобліни. Староста про людей дбає. Двічі на рік чарівника з міста привозить, і той накладає на село всі потрібні заклинання. І від пожежі, і від пошесті, і всяке таке інше. Тож блощиць немає. Як і тарганів… А ось що до ночівлі — із цим до старости. Як він вирішить — так і буде. Можу лише порадити, якщо до бабці Темзи відправить — не йдіть. Скажіть, що друзі вам хвалили Ленглу, вдовицю. Вибачте… Я не це мав на увазі…

— Кинь, друже… — зрозумів я його замішання. — Ми з тобою із одного братства — Воїнського. Отже, вважай, рівні. Тож можна по простому.

Від почутого у здоров'яка аж щелепа відпала, а очі як блюдця стали.

«Вітаємо! Ставлення стражника підвищилося до поваги».

І все? А репутація? Гм... Схоже, все не так просто. Сказав комплімент і підставляй кишеню. Гаразд, розберемося по ходу.

— То що ти там про вдовицю казав?

— Еее… Ну, це… Добре в неї… Чисто… Готує смачно. І дорого не візьме.

— Ти сам, на неї око не поклав, випадково, га? Признавайся. Як воїн воїну...

— Так… по осені сватів заслати збираюся… Може, не відмовить… — здоровань і не думав робити з цього таємниці.

— Добре. Дякую за пораду… То де у вас тут староста живе?

— А он… — тицьнув пальцем Хек. — Бузок перед ґанком росте. Ідіть прямо, повз не пройдете. А як проминете, гукну. Мені вас звідси видно.

— Дякую, друже, виручив. Ну, спокійної варти…

Здоровило тільки зітхнув. Схоже, що іншої тут і не буває. А ось йому хотілося б, щоб нарешті хоч щось трапилося.

Ой, не наклич біду, друже…

— Перепрошую, мілорде... — стражник наче тільки тепер помітив Сашку. — А дівка з вами? Чи прогнати? Щоб не чіплялася... А то вже надто погляд хитрий у неї. Така вночі гаманець зріже, і поминай як звали.