Розділ 2

Сашка, щось співаючи, потопала у ванну, а я взяв з холодильника пляшку пива і тільки-но зібрався насолодитися ковтком пінного напою, як почулися важкі, впевнені кроки в передпокої, двері в кімнату відчинилися і в отворі з'явився пан поліцмейстер власною персоною... з пістолетом у руці. Побачивши мене, він здивовано зморгнув і розгублено зупинився на порозі.

— Це ти, Леоне?

— А є сумніви? Ти когось іншого сподівався побачити?

— Загалом, так… — кивнув Касперський, ховаючи зброю. — Я тут, на час вашої відсутності, вартового на подвір'ї залишив… про всяк випадок. Ну, і щоб знати, коли ви повернетесь. І ось мені повідомили, що до будинку ніхто не входив, а світло в хаті засвітилося.

— І цілий поліцмейстер міста вирішив перевірити цю інформацію особисто? — посміхнувся я. — Когось нижчим званням не можна було послати? Чи тих самих спостерігачів направити?

— Ну, по-перше, — я не все життя в кабінетах штани протирав. Довелося свого часу і побігати, і постріляти. По-друге, — ключі тільки в мене. І по-третє, — маючи справу з тобою, я вже трохи звик до різних сюрпризів. От і подумав… До речі, як бачиш, не помилився. Одного не зрозумію, як ви примудрилися потрапити всередину, непомітно для постового?

— Ммм... Пиво будеш? — простяг уже відкорковану пляшку гостю, обмірковуючи, чи варто розповідати йому про телепорт.

— Ні. Дякую. Не хочеш відповідати?

— Нехай це залишиться моєю невеликою таємницею. Якщо не заперечуєш.

— Нехай… — зненацька легко погодився Касперський. І пояснив. — Їх у тебе стільки, що однією більше, однією менше — нічого не змінює. Головне, ти тут, а значить закінчив свої справи, і ми можемо повернутися до моєї пропозиції.

— Не зовсім… — я наплював на пристойності і зробив довгоочікуваний ковток, із задоволенням прислухаючись, як прохолодна волога розтікається всередині, вгамовуючи спрагу. — Дещо залишилося незавершеним.

— Знову таємниця? — Зітхнув Касперський.

А чому, власне? Я раптом, зовсім несподівано, відчув бажання розповісти все хоч комусь. Тягар турбот, які я звалив на себе, з подачі Системи, ставали надто важкими для одного. А з тих, з ким я міг би поділитися турботами, залишалася лише Сашка. Але, якось, не по-чоловічому перевалювати свою ношу на тендітні дівочі плечі. Возген… У нього і без мене проблем вище за голову. Сотні людей під опікою. Натякнути, подати надію — одне, а поділитися сумнівами, пошукати під час розмови підтримки — зовсім інше. І поліцмейстер на цю роль підходив найкраще.

Ось тільки спочатку треба дещо прояснити.

— Скажи, як ти ставишся до Хантерів?

— Дивне питання… — трохи спантеличено простяг Касперський. — Як нормальна людина може ставитись до потвор, які вдерлися до його будинку, вигнали господаря надвір і змушують жити за своїми законами? А чого, раптом?

— Ну, особисто ти непогано живеш…

— Саме так, що «непогано», — насупився поліцмейстер. — А міг би добре жити. Та й «непогано» — дивлячись з чим порівнювати. Якщо з бідолахами з Передмістя, то ти маєш рацію. А якщо згадати, як люди жили до Вторгнення… — чоловік пограв жовнами і продовжив з несподіваною агресією. — Кілька століть тому людей ділили не лише за станом чи статками, але також за кольором шкіри та статі. Ті, хто був темніший, ніж треба чи не пощастило народитися жінкою, одразу потрапляли в нижчу касту. І якими б розумними чи талановитими не були — вони не могли піднятися нагору соціальними сходами. На них чекала лише найбрудніша і некваліфікована робота.

— Так? А я читав, що один із президентів був темношкірим. І жінки при владі теж були…

— Це набагато пізніше. Коли всіх зрівняли у правах… Про що я? Ага… Так ось… Зараз приблизно така ж ситуація. Ніякі таланти не допоможуть, якщо ти не входиш до першого кола персоналу, що обслуговує Хантерів. З моїм розумом, досвідом, я давно міг би стати мером і навіть сенатором. Але... немає потрібних зв'язків, і вище за поліцмейстера мені вже не піднятися. Та я, чорт забирай, навіть знайдені тобою гроші не можу нормально використати. Їх просто нікуди вкладати. Банківська система зруйнована, виробництво померло, про сільське господарство краще навіть не згадувати… Єдине, що я можу собі дозволити — це смачно жерти, пити дорогі напої та трахати елітних повій. Хоча, навіть останнє безглузді трати — оскільки в Передмісті повно п'ятнадцяти-шістнадцятирічних дівчат, готових на все, що завгодно. І не за гроші, а всього лише за їжу.

Касперський ще трохи пограв жовнами, кілька разів стиснув кулаки, потім видихнув і запитав уже спокійнішим тоном:

— Я відповів на твоє запитання?

— Цілком… Залишилося з'ясувати, що тобі відомо про проект «Відродження»?

— «Відродження?» — Перепитав Касперський. — Ну, виник такий проект майже наприкінці Опору. Вояки та яйцеголові хотіли придумати якусь неймовірно забійну зброю, здатну переламати хід війни. Ходили чутки, що їм навіть удалося щось винайти. Але, на жаль, занадто пізно. Земля на той час капітулювала. Та ти сам недавно повзав по одному з їхніх полігонів. Бачив, у якому там все стані… Думаю, решта об'єктів спіткала аналогічна доля. Чи... — Він глянув на мене з прищуром, — У тебе є інша інформація?

– Є… – кивнув я. — Більше того, проект «Відродження» був лише на деякий час припинений. А тепер — входить у завершальну стадію.