Розділ 2

Власне, я й сам знав куди йти, але не хотів, щоб бандит обмацував поглядом Сашку. Вид дівчини, що піднімається по сходах, мені самому подобався, і я не збирався ним із кимось ділитися. Ммм... Зберися, Леоніде. Не про те думаєш.

На другому поверсі пусто. Тільки один бойовик кудись швидко пробіг, заклопотаний настільки, що навіть не глянув на нас. Неприємність чекала трохи далі. Несподівано відчинилися знайомі двері, і в коридор, потягаючись і позіхаючи, вийшов Алтай. Обличчя у заступника Сидора ще зберігало відбиток подушки, і шрам на ньому здавався абстрактним татуюванням. Чоловік ще раз широко позіхнув, мазнув оцінюючим поглядом по Сашці, без цікавості глянув на решту і... зупинився на мені. Мить, і в очах промайнуло впізнання.

— Не зрозумів? А відколи це мисливець за щур…

Рука сама сіпнулася до зброї, але я встиг стриматися, а натомість зло зиркнув на бандита: «Щоб ти здох! Як же ти не вчасно!»

Алтай якось дивно смикнувся, витріщив очі, захрипів… потім схопився руками за голову і сповз по стіні на підлогу. Обличчя його стало білішим за штукатурку, а з носа показався червоний струмок і побіг по губах.

— Бос! Ти чого?! — кинувся до нього Костиль.

— По ходу, удар у нього… — озвався Хомин. — Як його… Апоплексичний… Бухав сильно?

— Як усі… — знизав плечима Костиль, плескаючи Алтая по щоках.

— Отже, — беру ситуацію до своїх рук. — Ви двоє, тягніть Алтая до кабінету. І кличте лікаря. А я — відведу дівчисько пахану і повернуся. Бігом, доки він дуба не дав! — копняком відчиняю двері і додаю трохи навіювання. — Сидору це не сподобається.

Хлопці мовчки підхопили Алтая і понесли всередину.

Отак фокус! Це що виходить? Я зараз провів ментальну атаку і вбив Алтая силою думки? Цікаво… Такий фінт дужче бластера буде. Тихо, ефективно та непомітно. Щоправда, у самого в голові джмелі гудуть. Але це тимчасово. Зараз підзаряджуся.

Беру Сашку за плечі і вдавано грубо штовхаю вперед.

— Давай, чого зависла? Воруши дупою… Чоловік сподобався? Не хвилюйся. Він також у твоєму списку буде... Як і ми всі. Трохи пізніше…

Проходимо повз «вчительську», сьогодні там порожньо. Наступні двері — приймальня та колишній кабінет директора. Масивні, оббиті світлою шкірою. Ручка із жовтого металу. Стіл секретарки порожній. Гаразд, ми й без доповіді можемо зайти.

Тягну на себе стулку наступних дверей і пропускаю вперед дівчину.

Насамперед в очі впадає монументальний стіл із чорного дерева. Солідний, ніжки стилізовані під левові лапи. На столі недбало розкидано кілька об'ємних швидкозшивачів різного кольору. За столом — шикарне шкіряне крісло. Таких монструальних розмірів, що зовсім трішки не дотягує до дивана. Крісло пустує... А диван, до речі, теж є. Біля стіни навпроти вікон. На ньому й сидить господар кабінету.

Невисокий, щуплий, але з помітним черевцем, лисуватий. Кілька волосинок на голому черепі старанно прилизані. В особі щось щуряче. Пахан привільно розвалився на величезному дивані, здатному вмістити трьох таких. В одній руці коньячний келих, інша гладить по голові струнку блондинку, що стоїть на колінах до нас спиною і схилилася над його пахом. Мабуть, ту саму секретарку Лєнку.

Сидор ліниво дивиться в наш бік, очі чоловіка злегка затуманені, морда почервоніла, чи то від алкоголю, чи то від задоволення.

— Хто такі? Чого треба?.. — цідить ліниво.

Погляд тим часом зупиняється на Сашці і набуває певної зацікавленості.

— Гм… Несподівано… Симпатична, лялька. Скидай ту шмату... Іди сюди... А ти — пішов геть!

Сашка, мов сомнамбула знімає піджак, кидає його на підлогу і, злегка погойдуючи стегнами, прямує до дивана.

«Увага! Проведено ментальну атаку 15-го рівня! Навик ментального захисту збільшено «+1». Досягнуто 6-го рівня. Опір ментальним атакам + 60%. Увага, ваш захист слабший за натиск! Захист подолано! До повного підпорядкування залишилося 09…08…07…»

Обломишся! Шум піднімати не можна. Бластер у руку.

«06 ... 05 ... 04 ...»

Побачивши зброю, очі у Сидора стають як блюдця… рівно до того моменту, як у його чолі з'являється невеликий, круглий отвір. Пахан Злиднів випускає келих і відкидається на спинку. Блондинка відчуває, що відбувається щось незрозуміле, але рука боса на потилиці не дає їй підвести голову та озирнутися. Тим часом Сашка підходить до дивана, зупиняється, якийсь час дивиться на мерця, а потім плює йому в обличчя.

Всім дякую всі вільні.

Можливо, я поквапився. Треба було спершу про ключ спитати. Але дуже вже не хотілося потрапити під ментальний контроль і стати чиєюсь маріонеткою.

— Ой! — блондинка схоплюється на ноги, відсахується від трупа і зацьковано дивиться на нас. — Де я?! Ви хто?!

— А що ти пам'ятаєш останнє?

— Останнє? — дівчина дивиться на мене нерозуміюче, потім охає, блідне і сповзає на підлогу без свідомості. Мабуть, Сидор добре покопався в голові красуні, підкоряючи своїй волі її розум. Нехай полежить. У цій ситуації це корисно, і безпечно.

Зате звук падіння приводить до тями Сашку. Дівчина спочатку інстинктивно прикривається руками, потім згадує, що я їй казав, дістає з інвентарю комбінезон і швидко одягається.