Розділ 1

Вечірні сутінки лягали на місто сірим серпанком, огортаючи спорожнілі двори та вулиці напівпрозорою пеленою, ніби обезлюділий район намагався сховати виснажене обличчя під скорботною вдовиною вуаллю. А нічні тіні, скупчившись під стінами будинків, були схожі на бандитів, що затаїлися в засідці і впевнено та невідворотно чигають на чергову жертву. У такій тіні добре ховатись, якщо хочеш довше залишатися непоміченим. Я хотів…

Від останнього під'їзду найближчого до школи будинку було метрів п'ятдесят, якщо напрямки, через стадіон. Але останній тиждень квітня не надто тішив сонцем, навпаки — раз у раз норовив посіяти дощем — тож стежки, протоптані взимку, зараз майже не використовувалися. Рідко кому хотілося шльопати через футбольний газон, що геть розкис, якщо в обхід стадіону, по асфальту було далі всього на якихось пару сотень кроків більше. Ну, і я не піду… Навіщо ще здалеку привертати до себе зайву увагу?

На відміну від Хантерів, що демонструють повну і абсолютно незрозумілу байдужість до вчорашнього нападу групи Опору на охорону Клітки та звільнення людей, призначених для «висушування», Злидні, які зазнали в цій сутичці вельми відчутних втрат, повелися значно активніше та агресивніше. Очевидно, Сидор вирішив, що бійці Опору на цьому не зупиняться і перевів базу в режим підвищеної готовності. Усі бойовики були повністю екіпіровані, а пости подвоєні. А крім цього, бажаючи максимально убезпечити себе від нападу, Сидір наказав взяти заручників.

І ось уже другу годину я, причаївшись біля вікна крайнього будинку, спостерігав у бінокль, як патрулі Злиднів, заводять у будівлю школи захоплених у найближчих районах людей. Невеликими групами, по двоє-троє… Здебільшого молодих дівчат та жінок. Навряд чи Сидір давав таку вказівку для відбору заручників, швидше за все бандити самі вирішили, що якщо вже видалася можливість, то чому не поєднати потребу із задоволенням? Молодим, сповненим сил хлопцям, упевненим у повній безкарності, куди приємніше та цікавіше демонструвати свою, нічим не обмежену владу беззахисним і симпатичним дівчатам, ніж сторожити старих та дітей. Загалом, все цілком передбачувано.

Четверо постових біля входу безцеремонно обшукували, а точніше, обмацували заручниць, обмінюючись глузливими репліками з патрульними. Ті, щось підходяще до ситуації відповідали, спокійно перекурюючи осторонь і не заважаючи товаришам розважатися. Дівчата зухвале лапання зносили покірно, мабуть, заздалегідь змирившись з долею. Репутація у бандитів була відповідна… За весь час лише одна спробувала вирватися, але, отримавши пару дзвінких ляпасів і стусан дулом автомата в живіт, стихла… Закінчивши розвагу та перекур, дівчат заводять усередину будівлі. А хвилин через двадцять-тридцять усе повторюється.

— Я не розумію! — гарячкує Сергій Хомин, один із останніх бійців Опору. — Лео! Тобі що в кайф розглядати, як це бидло над дівчатами глумиться?! Скільки можна дивитися? Може, зробимо нарешті щось?

— Обов'язково… — відповідаю майже машинально, бо це вже далеко не вперше.

Сергій не відрізняється терплячістю, плюс досі мучиться тим, що кинув зброю та здався в полон, під ментальним впливом Хантера. Ось і гарячкує, хоче швидше довести собі та іншим, що не боягуз. — Як тільки придумаю, як зайти всередину, не піднявши тривогу, то відразу й почнемо.

— Думати… думати… — бурчить Сергій. — Вискочимо з-за рогу, пара черг — і вхід вільний. Гранату в двері й уперед… Хол наш. А далі за обставинами…

— А якщо хол перегороджений барикадою? І граната відпрацює вхолосту? А ти, коли бадьоро туди заскочиш, то нарвешся на вогонь одразу пари-трійки стволів? Як тобі такий варіант? Або інший — в холі злидні тримають з десяток заручниць. Саме на випадок штурму. Як живі щити…

— Поганий… — бурчить боєць. — Ну, то думай уже… Сил немає дивитися на задоволені пики цих ублюдків.

— Не гуди. Придумав… Дуй до Возгена. Скажи, потрібні два комплекти типового одягу «Злиднів». На мене та тебе. А ще, скажи нехай пришле до мене Сашку.

— Дівчину навіщо? — Сергій несхвально супить брови. — Самі не впораємося, чи що?

— Упораємося, — не сперечаюся з ним. — Але з нею буде простіше та ефективніше… Давай, давай. Швидше обернешся, швидше почнемо.

Дивлячись на розваги постових, ідея зайти до будівлі школи, видаючи себе за одну з груп, що збирають заручниць, напрошувалася сама. І думав я більше про те, чи погодиться брати участь у цьому Горобчик. Та й самому не надто подобалася перспектива дивитися, як якісь потвори обмацуватимуть твою дівчину. Тому й зволікав... Поки не зрозумів, як можна і рибку вивудити, і ніг не замочити. У тому сенсі, що фіг їм, а не Горобчик.

Початковий план був простий настільки, що його й планом назвати складно. Я збирався включити захисне поле, увійти до школи і покласти з Глока всіх, хто трапиться на шляху. А решту мали зачистити бійці Возгена. Власне, з цим ми сюди й прийшли… доки не побачили, як бандити заводять у будівлю заручниць. Що відразу істотно змінило розклад сил. Я, як і раніше, з легкістю пройшовся б поверхами школи, укладаючи Злиднів штабелями, — у порівнянні з андроїдами Хантерів, вони не були мені хоч трохи серйозними противниками, — але це означало ризикувати життям дівчат... Та й перестрілка в закритому приміщенні сама по собі небезпечна. Випадковим промахом, рикошетом.

Загалом атака нахрапом не годилася. Треба було якось схитрувати і провернути все так, щоб мінімізувати перестрілку. А ще краще взагалі без неї обійтись. На початковому етапі.