Розділ 5

Я сидів на підлозі, упираючись спиною в холодну стіну і реготав, як ідіот. Стискаючи в одній руці витончений і водночас дуже серйозний пістолет, а в другій — чотири червонці. Ні, я, звичайно, знав, що такі гроші бувають, але не тільки ніколи не тримав у руках, а навіть здалеку не бачив. Сорок золотих кредитів! Чотириста тисяч мідних монет! Навіть якщо взагалі не економити та витрачати щодня по десять-двадцять мідяків, мені цих грошей на все життя вистачить. А то й на два.

Господи! Я не знаю, скільки коштує весь бізнес Сидора, але харчевню Возгена точно можу купити. Разом із господарем, братами та племінниками!

Людині, яка прожила все життя в руїнах спального району, що так-сяк волочить існування від одного талона на харчування до наступного, що зрідка перебивається тимчасовими підробітками на звалищі відходів — ця неймовірна сума не містилася в голові. З глузду з'їхати можна. Причому, не вдавано, а насправді.

Якоїсь миті, я спіймав себе на тому, що не припиняю посміхатися, а з куточка рота тягнеться тоненька цівка слини. Як у дебіла. Тож стиснув кулак і тріснув себе в щелепу.

Раз, другий… Відпустило.

Так, справді, можна дахом поїхати. Таке багатство! І це з підвалу одного будинку! А їх лише у моєму спальному районі пів сотні! Якщо щодня проходити по данжу... Нехай на виході буде навіть не 40, а всього 10-15 золотих... Це ж... матусю рідна... Це ж буде... Два пишемо, сім на думку пішло... Коротше, божевільні гроші! Ні, точно годі мріяти, інакше мізки розплавляться. Треба сходити до Возгена та обміняти щурячі тушки на пару пляшок пива. Може, хоч трохи в голові проясниться.

Тушки… Та ну?.. Смішно. Людина, яка має такі неймовірні гроші, збирається торгувати здохлими пацюками. І не тому, що я саме таким способом хотів легалізувати несподівані прибутки, а тому, що я так звик. І відмовитися навіть від цих крихт вище за мої сили… Людина — раб звичок. Спочатку упираєшся, обурюєшся, а потім звикаєш, і ось уже впевнений, що так було завжди, а інакше й бути не може.

До речі, про гроші. Треба їх сховати. Найкраще під устілку. Черевики міцні, не загублю.

Тьху! Ні, сьогодні на конкурсі дурних і дуже дурних я б реально отримав друге місце. Чому друге? Бо дурень... Які черевики? У мене ж гаманець у інвентарі. Який ніхто не бачить і звідки, відповідно, не можна нічого вкрасти.

Відкриваю інвентар та кладу в гаманець золоті монети. Під зображенням мішечка з'являється новий напис: «40.20.18». Затамувавши подих і вкрившись холодним потом при одній думці, що гаманець може не повернути гроші, намагаюся подумки взяти з нього десять мідяків. І полегшено переводжу дух, коли жменька монет з'являється в кулаці.

— Охрініти… Ледь серце не зупинилося.

Виявляється, бути багатим той ще менінгіт. Недаремно Сидір завжди тримає під рукою бригаду бійців зі зброєю. Йому є що втрачати.

Тепер сховати туди ж пістолет, підчепити за хвости кількох щурів, не з порожніми ж руками йти, а потім — як фокусник — діставати тушки з інвентарю, і можна вирушати до Возгена. Для одного дня вражень достатньо. Та й втома своє бере. Незважаючи на всі випиті препарати. Скільки у мене життєвої енергії? «200». Рівно половина, росте поступово. Ось ми їй зараз і допоможемо — парочкою бурітас та кількома пляшками пива.

На вулиці, як і всі останні місяці, промозгло, сиро, мрячить легкий дощик, якого, начебто, і не видно, а одяг за півгодини хоч викручуй. Добре, йти недалеко і нові черевики зовсім не промокають. Міг, взагалі-то, і комбінезон одягнути. Одразу… Після моїх підвальних пригод він точно не виглядав би обновкою. Одяг весь у плямах бруду та підсохлої крові. А штанини, взагалі, ніби велосипедним ланцюгом зажували. Та подібним зовнішнім виглядом нікого не здивуєш. Майже всі у обносках ходять. Іноді латок більше, ніж «рідної» тканини.

«Черна гвока» Возгена всього за два квартали від мого будинку.

Там, між бетонними коробами трьох дев'ятиповерхівок, до Вторгнення, стояло щось на кшталт павільйону літнього кафе — одноповерхова будівля з великими вітринними вікнами, підсобкою, складом і кухнею. Від колишньої вивіски залишилася лише частина літер. «Чер**на  гво***ка» — звідки й назва харчевні.

У тій частині, де зала, кілька крайніх стельових плит впало, панорамні вікна теж не пережили орбітального бомбардування, але підсобні приміщення вціліли. Возген із братами, за допомогою щитів, збитих із дощок і фанери, дірки більш-менш залатали, щось підмурували і зайняли порожню будівлю собі під житло та сімейний бізнес.

Не знаю, як вони домовлялися з Сидором і його «Злиднями», але в нашому мікрорайоні більше жодної кнайпи, окрім державного пункту харчування, не було. А всі будки чи рознощики, які час від часу з'являлися, зникали швидше, ніж їх починали помічати. Загалом, Возген ще той тип, але тим не менш, справи вів чесно, щуряче м'ясо хоч і продавав, але за кроляче не видавав, ціни тримав відповідно до якості товарів, а з постачальниками завжди розраховувався сповна і відразу.

Через сиру погоду на вулиці майже нікого. Самотня матуся кудись буквально силоміць тягне за руку дитини, що упирається так, немов її до стоматолога ведуть. Хоча, чому ні? При цьому ні вона, ні дитя не видавали ані звуку, наче німі. Один доходяга повзе по стінці, явно повертаючись додому з пункту здачі крові. Дивлячись на нього, я ніби побачив себе вчорашнього, і мимоволі здригнувся. Дякувати Богу, тепер цей кошмар більше ніколи не повториться. Вчора Хантери востаннє отримали мою кров.