Розділ 3

Щурі та пацюки юрмилися навколо чогось, невидимого за їхніми тілами, і не звертали на мене уваги, даючи можливість подумати. Вриватися туди із залізякою наперевіс чисте самогубство, причому далеко не з приємних. Потрібно їх якось по одному відкликати. Але як? Посвистіти чи пальцями поклацати?

Нерозумно, але чому не спробувати? Тільки оглядаюсь спочатку, куди бігти, як би раптом що.

Метрів за три позаду, майже під самою стелею, товста труба. Теплотраса чи каналізація — не знаю. Не розбираюся. Та й не лише я. Думаю, з тих, хто колись обслуговував подібні комунікації, давно вже нікого в живих не залишилося. Це раніше люди жили до сімдесяти, а то й більше років. Тепер рідко зустрінеш когось за сорок. Та й то, виключно серед звільнених від здачі крові. У старих книгах іноді зустрічав розмірковування про те, що людство вбиває само погіршуючи екологію. Все, мовляв, навкруги загиджене. Дихати нічим, вода та ґрунт отруєні… Наївняки. Подивилися б вони на нашу Землю. Точніше, на те, що від неї залишилося після орбітального бомбардування…

Під товстою чавунною трубою тягнувся ряд труб тонших, і по них, як по сходах, можна було швидко вилізти нагору. Для впевненості — перевірив. Читав якось казку про ведмедя, який дражнив кабанів, а потім залазив на дуба і сміявся зі свиней, що біснувалися під деревом. Поки, якось, гіляка під ним не обламалася... От і я не хочу, опинитися в ролі такого ж ведмедя.

Труби не підвели. Скрипіли, хиталися в іржавих хомутах, але тримали. І щоб злетіти нагору вистачало кілька секунд. А там, розпластавшись ниць, я був недосяжний і майже невидимий.

Що ж, ризикну.

Трохи висунувся з-за рогу і тихенько свиснув.

Колоїдний андроїд! Всі до одного щурі повернули голови в мій бік, вишкіривши пащі, усіяні дрібними, але гострими зубами. А потім вся ця зграя зрушила з місця.

Я казав: кілька секунд? Брехав. Телепортація не закинула б мене нагору швидше. Ось я стою, витріщаючись на хвилю щурів, що насувається, а от я вже лежу під стелею, втискаючись в щілину, між бетоном перекриття, стінкою і чавунною трубою.

Щури вилетіли в коридор секундою пізніше і в розгубленості зупинилися, здивовано крутячи головами, роздратовано ворушачи вусами і принюхуючись. Це дарма. Мій запах нічим не відрізняється від смороду запліснявілого та загаженого ними самими підвалу.

Хвилини дві гризуни роздратовано попискували і по-дурному штовхалися внизу, в марних пошуках жертви, а я — затамувавши подих — дивився на них зверху. Заодно й перерахував. Рівно п'ятнадцять звичайних, першого та другого рівня. І три смугасті пасюки. Два третього, а один аж п'ятого. Загалом серйозний противник. Я навіть почав подумувати про те, чи не забагато пригод на один день і чи не час припинити полювання? Бо в книжках пишуть, що розумний повинен вміти задовольнятися малим, а одна з найбільших чеснот — уміння вчасно спинитися.

Але незабаром щурі забралися назад, і азарт почав повертатися. Адже мені що треба? Придумати як виманювати їх якщо не по одному, то хоча б не більше двох-трьох. З такою кількістю я вже якось впораюся. Питання, як це зробити?

Почекавши ще трохи, тихенько сліз і визирнув за ріг. Пацюки повністю ігнорували мене, знову стовпившись над чимось, що лежало на підлозі.

Чорт! Як же мені заманити одного з них?

Подивився під ноги, помітив камінчик. Підняв, прицілився і жбурнув у найближчу спину.

Короткий писк, і на мене знову дивиться вся зграя.

Ой, мамо!

Ще один рекордний спурт, поштовх, стрибок, і я знову в безпеці. Ф-фу… Ледве встиг. Цього разу щурі рухалися швидше. Якихось секунд їм не вистачило, щоб зубами вчепитися в ноги.

Зграя невдоволено метушиться, бігаючи по колу, але підняти морди і подивитися під стелю не здогадуються.

Щоб якось убити час, заглянув до архіву. Угу... Виявляється, кинувши камінь, я примудрився зняти в щура кілька пунктів життя. Ото він так зойкнув. А що, як запастися камінням і кидати його звідси?

Угу… Арифметика підказала, що для знищення зграї мені знадобиться приблизно пів тисячі каменів. Маячня… Набрати щебню в місті практично перетвореному на руїни не проблема, але як їх забрати за один раз? Сумніваюсь, що розлючені щурі будуть люб'язно надавати мені можливість поповнювати арсенал щоразу, коли метальні снаряди закінчаться. Хоча, розумно міркуючи, мати кілька каменів, треба обов'язково. Але це потім. Зараз що робити? Навіть якщо викинути з інвентарю всі тушки, навряд чи зможу напхати туди більше сотні каменів.

Стоп! Тушки!

А якщо…

Думка здалася настільки цікавою, що я навіть не став її додумувати, а одразу перейшов до втілення.

Вийняв і інвентаря першу тушку, що попала під руку, прицілився і метнув. Почув очікуваний, обурений писк і побачив, як у мій бік розвернулася морда щура. Одна! Ураження не було, відповідно і тривога зграї не передалася. Тож решту куди більше зацікавило несподіване частування.

Зате потривожений щур, не звернувши уваги, що лишився без підтримки, швидко задріботів у мій бік. Я про всяк випадок відступив на пару кроків і, як тільки гостра морда висунулась з-за рогу, зустрів її гарним ударом. І ще одним… І ще… І… старчило. Щур пискнув і уткнувся носом у підлогу.