Розділ 2

Заплющив очі, зосередився… Ні, нічого. Тобто, зовсім. Окремі слова, безглузді уривки фраз. Навіть обличчя візитера згадати не можу. Облом. А з іншого боку, він сам винен. Не бачив, у якому я стані? Так що це цілком його халепа. І нема чого паритися. Якщо я комусь справді аж так потрібний, то знайдуть ще раз. Адресу знають. А поки..

До речі, а що саме «поки що»? Може, поки сил багато, ще раз сходити кров здати? Зайвий продуктовий талончик не зашкодить.

Тьху! От бовдур! Який, на фіг, талончик? Чувак, у тебе на кишені дві сотні монет! Вважай, півсотні талонів. Два місяці можна ні про що не думати. Сходив раз на тиждень у пункт здачі, і все вільний. А якщо влом, за п'ять-шість монет завжди знайдеться клієнт, щоб замість себе відправити. Лафа... Цілих два місяці ситого життя і повного пофігізму... Вперше за багато років, після того, як виповнилося дванадцять і матері вже не можна було здавати кров замість мене. Навіть якось не по собі. Подрімати, може? А то щось я геть захмелів від ситості.

Витягся на тапчані, заклавши руки за голову, і заплющив очі.

Полежав кілька хвилин і знову сів. Не давав розслабитися надлишок сили, до речі,  неймовірно рідкісний і майже забутий стан, як дитячі спогади. Зазвичай я по три дні після кровопускання валявся напівтрупом, потім важко добирався до пункту харчування, обмінював талон і повз назад, від'їдатися і відсипатися перед черговою здачею.

А сьогодні мені просто нікуди себе діти. Геть свербить, так хочеться чимось зайнятися.

Сверблячка? Може, просто треба сходити до лазні? Коли я востаннє мився? Здається перед Новим роком? А зараз кінець квітня… Хоча… Перед очима постала смердюча, ослизла душова кабіна в громадській лазні, і мене аж пересмикнуло. Дивно… Ніколи не помічав за собою зайвої гидливості. Та й звідки їй узятись у людини, що живе в напіврозваленій висотці у бетонних нетрях, на які перетворилося колись квітуче місто… ще до того, як земляни здалися на милість Хантерів. Власне, як і решта міст на цій планеті.

Подейкують, десь у південних широтах інопланетяни зберегли кілька полісів, у яких і зупиняються, коли спускаються Землю. Там же міститься Тимчасова Окупаційна Адміністрація, яка після вторгнення замінила всі уряди на планеті. Ті ж чутки кажуть, що у цих містах навіть працюють ресторани, вар'єте та стриптиз-бари.

Сморід, який колись був пілотом, і мені про це розповідав, мрійливо закочував очі і трохи слину не пускав. А я так і не зміг зрозуміти, що особливого в голих дівках, які танцюють на сцені чи навколо жердини? Ресторан, який пропонує безліч різноманітних страв — інша річ. Але без грошей там нічого ловити. Причому реальних грошей. Навіть із моїми двома срібляками на ресторан можна тільки зовні подивитися.

Вирішено. До лазні не піду. Краще наступного разу напрошуся на санобробку у станції переливання. Вони хоч і додають у воду якихось лугів, зате кахель чистий, і рушники одноразові, а не один на двадцять чоловік, як у громадських «помийках».

Може, в хаті прибратися?

Окинув поглядом комірчину і скривився. Про що ти, брате? Прибирання тут не допоможе. Якщо тільки все зібрати та викинути, залишивши голий тапчан, табурет та стіл. Оскільки вони з нержавіючої сталі та пластику. А потім здерти зі стін залишки запліснявілих шпалер, рясно вкритих слідами життєдіяльності блощиць та мух, і спалити. Краще просто у кімнаті. Водночас і сирі бетонні стіни хоч трохи просохнуть і продезінфікуються.

А чому ні? Новий сентипоновий матрац, ковдра, подушка та комплект білизни обійдуться мені монет у сорок. Не так вже й дорого, враховуючи нинішній стан гаманця. Та й зі шпалерами реальна тема. Якщо вже балувати себе обновками, варто хоча б блощиць вивести.

Одне погано. Такі зміни не приховаєш від сусідів. Значить, піде шепіт районом, і раніше чи пізніше до мене заявляться «Злидні» з одним єдиним питанням: «З яких баришів шикую? І чи немає бажання поділитися?» А що я відповім? Знайшов? Тоді з грошима можна попрощатись. У ватажка «злиднів» — Сидора правило просте: заробив — питань немає, твоє, знайшов, вкрав — десяту частину віддай спільноті. Отже, перш ніж засвітити гроші, треба їх легітимувати.

Як? Важке питання. Хоча… Є варіант. Часто я про нього подумував у ті дні, коли сил було більше. Той самий Возген. Готовий скуповувати щурячі тушки в необмеженій кількості. Народ із бараків рідко ставить питання, яке м'ясо всередині, якщо ціна на бурітаса чи шаверми доступна для гаманця. І платить господар харчевні при цьому цілком пристойно: одна монетка за пару тушок. Але навіть за таких розцінок постачальників у нього не надто багато. Щури швидкі, а сил ганятися за ними у постачальників крові не вистачає. Втомишся більше, ніж відновиш заробленим.

Але тепер, коли я можу не економити сил, ситуація інша. І головне — все на виду. Жодних зайвих питань. Чесний заробіток, чесні гроші. А що багато — пощастило, трапляється часом. Та й я не дурень усі гроші одразу світити. А прибуток у десяток монет щоденне полювання якраз прикриє. Вирішено. Цим я прямо зараз і займуся. Тим більше, все поруч. Навіть із будинку виходити не треба.

Зістрибнув на підлогу, штовхнув ногою двері, що ледве трималися на іржавих завісах, і вийшов на сходову клітку.

Моя квартира на другому поверсі. Будинок дев'ятиповерховий, але чотири верхні поверхи розвалилися ще під час спротиву. Решта, окрім п'ятого, який став дахом, більш-менш придатна для життя, але туди щодня підніматися напружено — обрушилися прольоти. Та й немає сенсу. У бетонних коробках без опалення взимку не вижити. Особливо якщо з дітьми. А що вище, то вітер сильніше продуває. А в дерев'яних бараках хоч і тісно, проте тепло. Тому в довоєнних будівлях живуть або ті, хто може дозволити собі хоч якесь опалення, або такі ж мізантропи, як я. Готові мерзнути, аби лише нікого не бачити і не чути. Ну, і селяться зазвичай не вище другого. Емпіричним методом вирахувавши, що він, умовно, найтепліший.