Кожного разу він мусив відновлюватися після контакту з картиною. Після закінченні роботи з нею, він ще тривалий час щовечора напивався й ридав перед мольбертом із власним твором. Потім довго дивився через дим сигарет у полум'я каміна, через кришталеві краплі сліз, і не міг нічого бачити – усюди марилася картина. Він старів день за днем і перед смертю кинув її у вогнище, останньою згоріла назва – «Офелія».
Холодній вітер гладив обгорілі кістки, і череп, в якому колись був погляд, став холодним. Картина не згоріла – на ній виступили краплі крові там, де колись були порізи. Офелія з полотна дивилася на залишки свого творця, але без усмішки, зі співчуттям.
Картину знайшли за згарищі та відправили в музей. Але молоді художники не витримували погляду Офелії і закривали свої очі, слова не виривалися – вони душили. Абсент і повії нічого не знали про їхній біль…
Одної місячної ночі Офелія зійшла з картини й наблизилася до однієї зі скульптур у залі музею. Вона доторкнулась до скульптури поцілунком – античний бог розсипався на порох. Потім Офелія довго дивилась на розп'яття і стояла перед ним, допоки до неї не усміхнувся Дісмас…
Вона підійшла до невідомої книги, почала її читати, записувала коментарі – їй подобався стиль, але сам автор був дитиною. Читаючи, вона усміхалася та згадувала свого художника.
Крізь сутінки кімнати вона вийшла, у срібному сяйві місяця, в сад, у якому її колись малювали. Попіл часу розмив закинуту могилу, в якій був скелет. Вона взяла череп і він почав оживати. В темряві дуже сірих очей вона побачила душу свого Пігмаліона – художника, який її намалював. Художник доторкнувся до пасм її волосся перед озером і, обливаючись потом, прокинувся на засліпленій сонцем мансарді, дивлячись на офорт із жіночими очима.