Повоєнне відновлення селища Лисхімбуд

Перші повоєнні роки СРСР називалися відновлювальним періодом, а четверта п'ятирічка – п'ятирічкою відновлення. У селищі Лисхімбуд відновлення розпочалося не з промислових об'єктів, а з соціальної інфраструктури. Відновлювалися житлові будинки, збудовані до війни, будувалися нові на місці тих, які відновленню не підлягали. Будувалися бараки. Відновлювалися об'єкти соціальної структури.

До кінця 1946 року житловий фонд становив 27 тисяч квадратних метрів капітального житла та 8,9 тисяч квадратних метрів житла тимчасового. У селищі працювали клуб, магазин, школа, дитячий дошкільний заклад.

Влітку 1946 року було створено вузол зв'язку, у якому була телефонна станція на 100 номерів та радіовузол. До останнього було приєднано 500 абонентів – у ті роки провідне радіо було основним джерелом інформації для переважної більшості жителів СРСР.

У червні 1946 року головою виконкому Лисхімбудівської селищної ради став Кривсун Олександр Єфремович, він працював на цій посаді до березня 1953 року.

А у квітні 1953 року виконком Сєверодонецької селищної ради очолив Волков Петро Дмитрович, його повноваження тривали до березня 1955 року.

5 грудня 1947 року побачив світ перший номер газети «Вперед» - багатотиражки тресту «Лисхімпромбуд». На жаль, у 90-ті роки архів контрольних екземплярів цієї газети було для Сєвєродонецька втрачено. Останній редактор газети так і не знайшов, хто б узяв  цей архів на зберігання. Так було втрачено чималу частину унікальної інформації про історію міста.

Відновлення та розвиток медичних закладів селища.

Ще 1944 року в селищі було відтворено лікарську дільницю. А 1946 року тут відновили будівлі амбулаторії, пологового будинку, терапевтичного відділення, було створено стоматологічну службу.

На жаль, в 1946 році в Лисхімбуді була епідемія черевного й висипного тифу, яким перехворіла більшість жителів. Були випадки захворювання на малярію, у тому числі - летальні випадки.

Основною причиною несприятливої інфекційної обстановки була велика скупченість людей через недостатню кількість житла. Але були й інші причини, пов'язані з незадовільним станом комунального господарства. У сорокові роки водогін був підведений у всі будинки та бараки, але каналізації у селищі не було. Потреби люди справляли у туалетах із вигрібними ямами. У селищі не було організовано вивезення сміття, і його збирали та закопували у дворах.

Ще одна причина високої захворюваності – люди були ослаблені через погане харчування. У 1946-1947 роках схід України був районом чергового голоду.

У 1948 році в селищі були введені в дію поліклініка та дві будівлі для стаціонарних хворих. В одному розташовувалося пологове та дитяче відділення, у другому – ліжка терапії, хірургії, гінекології, офтальмології та фтизіатрії.

У 1953 році розпочався прийом хворих у триповерховій будівлі поліклініки (нинішня стара будівля поліклініки на вулиці Сметаніна), в ній розміщувалася також станція швидкої допомоги та водолікарня. У цьому ж році було введено в дію двоповерхову будівлю акушерсько-гінекологічної служби (старий пологовий будинок), відкрилося протитуберкульозне відділення на 25 ліжок.

Якість медичної допомоги покращилася, але епідеміологічна обстановка залишалася складною, інфекційні захворювання в Сєвєродонецьку були поширені аж до кінця 50-х років.

У п'ятдесяті роки у селищі було обладнано госпфекальну каналізацію. Але проектувальники не врахували високі темпи зростання чисельності населення, і вона виявилася перевантаженою. У 1958 році, коли в місті стався спалах захворювання на дизентерію, проблему намагалися вирішити шляхом зменшення подачі води в житловий сектор. Але це лише погіршало проблему з інфекційними захворюваннями, оскільки у частині квартир на верхніх поверхах почала пропадати вода.

Проблеми зі здоров'ям населення загострювалися також через шкідливий вплив викидів хімічних речовин в атмосферу міста цехами комбінату.

Але що стосується медичних закладів, то в 1954 році вони були в основному створені, а територія лікарняного містечка на вулиці Парковій (Сметаніна) була компактно забудована лікарняними корпусами, площа яких цілком відповідала чисельності населення.

Відновлення та розвитку системи освіти

Ще в 1944 році було частково відновлено довоєнну споруду школи №1, яка розташовувалась на вулиці Жовтневій (Юності). Вона була на місці нинішньої школи №2. У 1945 році було відновлено всю будівлю цієї школи. Це три бараки, розташовані буквою П. 1 вересня 1945 року в ній вже навчалися 500 учнів. Які, через брак класних кімнат, навчалися у 3 зміни. Мовою викладання у школі була російська.

Наступного року в селищі почали будувати другу школу, це була капітальна двоповерхова цегляна будівля, що отримала у майбутньому адресу вулиця Леніна (бульвар Дружби Народів), 17. Вона прийняла перших школярів 1 вересня 1947 року. Навчальний процес у ній проводився лише на першому поверсі, оскільки на другому поверсі жила табірна охорона.

Після закриття табору військовополонених школа №2 зайняла обидва поверхи будівлі та стала десятирічною. Офіційно вона була українською, проте викладання більшості предметів у ній велося російською мовою.

Наприкінці вісімдесятих років цей будинок займали міський відділ освіти (ГОРОНО) та міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МУПК).

1950 року за адресою Гоголя, 37 відкрилася школа №3. А 1954 року прийняла учнів у новій будівлі на вулиці Польовій (проспект Хіміків) середня школа №1. А в старій, ще довоєнній будівлі школи на вулиці Жовтневій (Юності) відкрилася школа №4. Таким чином, у 1954 році у Сєвєродонецьку працювали вже чотири школи.

Перший сєверодонецький аеропорт

1 травня 1948 року з новоствореного аеропорту селища Лисхімбуд злетів перший літак, це був ЯК-12. Знаходився аеропорт на східній околиці села Новосиротине, навпроти нинішніх аміачних виробництв 1-А та 1-Б. Злітна смуга була ґрунтова, до того ж вона знаходилася на заплавних землях Сіверського Дінця. І іноді (але не щороку) під час розливу злітну смугу заливали паводкові води. Служби аеропорту розташовувалися в архітектурно цікавій будівлі.