Народження хімічного гіганта

Для створення нового хімічного підприємства, яким став Лисичанський хімічний комбінат (далі ЛХК), потрібне було не лише обладнання, яке було вивезене в порядку репарацій. А ще будівлі, в яких це обладнання буде встановлено. І будівельники, і монтажники, які збудують ці будівлі та змонтують обладнання.

17 жовтня 1945 року для будівництва хімкомбінату було створено трест «Лисхімпромбуд». До складу тресту було переведено залізничний цех азотно-тукового комбінату – у формі самостійного підприємства «Желдорцех».

У 1945 році було створено субпідрядні організації монтажне спецуправління №6 та електромонтажне управління №448. На керівну роботу до нових будівельно-монтажних підприємств були спрямовано зі сходу країни досвідчені фахівці І. А. Шулепов, П. М. Чижов, В. Ф. П'яних, П. М. Лузін.

У 1946 році було запущено в роботу завод силікатної цегли та котельно-механічний завод. У третьому кварталі 1946 року трест «Лисхімпромбуд» став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання.

Ці факти багаторазово висвітлювалися в  матеріалах сєвєродонецьких краєзнавців. А ось спогади Петра Пилиповича Новікова, який був призначений керуючим трестом «Лисхімпромбуд» у січні 1948 року, та викладені ним у книзі «Будуємо місто хіміків Сєвєродонецьк», відомі значно менше. У своїй книзі він описав, у якому стані був трест першої категорії «Лисхімпромбуд», коли він його очолив.

Деревообробний комбінат, що входить до складу тресту, після війни мав дві пилорами: «Комунар» продуктивністю 10 кубічний метрів за зміну і «Колгоспниця» продуктивністю 6 кубічний метрів. На відміну від довоєнного ДОКу, обладнання для сушіння лісоматеріалу в ньому не було. Були шпалорізка, маятникова та циркулярна пили, столярна майстерня у приміщенні без опалення із сімома верстатами.

На заводі силікатної цегли була одна невелика піч і малопродуктивний прес. З транспорту було два паровози, 88 вагонів (з яких 23 несправні), 22 коні та три вантажівки.

Ймовірно, у цих спогадах Новікова є суб'єктивний момент. Степан Чернов у книзі «Мій тернистий шлях» описує свої спостереження у серпні 1948 року – він бачив на будівельному майданчику в «зоні» будівельну техніку. Але те, що післявоєнна відбудова країни відбувалася переважно за допомогою «козлів», це правда. "Козли" - це пристрій з дерева, який вішали робітникам на спину, за допомогою якого вони піднімали цеглу на верхні поверхи.

Головною заслугою Петра Новікова в період з 1948 по 1950 роки стало те, що він зумів суттєво розвинути технічну базу «Лисхімпромбуду».

Поруч із цегельним заводом збудували завод залізобетонних виробів. У 1949–1950 роках у тресті «Лісхімпромбуд» з'явилися контора механізації та автобаза, збільшилася кількість будівельних кранів та бульдозерів. Продуктивність праці на будівництві зросла, зросла кількість своїх робочих. У тому числі, за рахунок працевлаштування у тресті випускників ФЗН та ремісничих училищ, що навчалися в інших містах, та були розподілені у «Лисхімпромбуді». А монтажники навіть обзавелися власним гуртожитком, ймовірно, першим подібним у Лисхімбуді. Воно займало триповерхову будівлю, що розташовувалась за адресою вулиця Богдана Ліщини, 27. Наприкінці сорокових років гуртожиток знаходився за межами житлової забудови Лисхімбуду, у так званому селищі Південному. Поряд із будівлею гуртожитку тоді було облаштовано танцмайданчик.

1950 року трест став більш здатним виконувати будівельно-монтажні роботи у великих обсягах.

Поліпшився склад керівництва будівництва. Разом з Новіковим до Лисхімбуду були направлені та призначені головним інженером М. М. Жуковський та начальником монтажного управління №6 А. Ф. Феоктистов. Того ж 1948 року Новіков умовив Костянтина Мірошниченка очолити завод силікатної цегли. Той приїхав із Ворошиловграда у складі комісії перевіряти стан справ у тресті, а Новіков запропонував йому самому виправити виявлені недоліки. І Мірошниченко успішно реконструював завод силікатної цегли. А пізніше створив домобудівний комбінат, який збудував добру половину житлового фонду Сєвєродонецька.

Будівництво хімічного комбінату за роками йшло надто нерівномірно. Так, результати будівництва 1947 були незначними. У 1948 році будівництво пожвавилося, було створено перші допоміжні цехи хімічного комбінату: електроцех, цех водопостачання, ремонтно-механічний завод, база обладнання. А 1949 року знову настав спад. І дуже великі обсяги робіт було виконано в останній рік п'ятирічки, 1950-й. Якщо всі капітальні вкладення, освоєні на будівництві ЛХК з 1945 по 1950 роки, прийняти за 100%, то на 1945 та 1946 роки доводилось 12%, на 1947 рік – 4,2%, на 1948 рік – 25,7%, на 1949 рік – 9,6%, на 1950 рік – 48,5%.

Водночас із будівництвом почав формуватися трудовий колектив хімічного комбінату. Сюди на керівні посади Мінхімпром направляв людей, які раніше вже проявили себе як успішні організатори та керівники підприємств азотної промисловості.

Так, у жовтні 1945 року директором Лисчанського азотно-тукового комбінату був призначений Степан Васильович Садовський, а головним інженером Віктор Федорович Гогін. У вересні 1946 року Садовського на посаді директора комбінату змінив Геннадій Іванович Вілесов. У вересні 1947 року головним енергетиком та заступником головного інженера ЛХК був призначений Петро Самойлович Рабін. А наприкінці 1948 року головним інженером ЛХК був призначений Абрам Еммануїлович Ліфшиц, який працював раніше головним інженером «Главазота». А Віктора Гогіна було переведено на посаду заступника директора з будівництва.

Почали формуватися трудові колективи технологічних та допоміжних цехів та служб. Вже у1945 році у структурі комбінату було утворено цех КВП. І директор Садовський направляв працівників цього цеху на Горлівський азотно-туковий завод на навчання. А 1949 року директор Вілесов доручив майстру КВП В. К. Мамиченку сформувати персонал майбутнього цеху з ремонту приладів КВП.

У штат комбінату приймалися на роботу люди, які приїхали до Лисхімбуду за розподілом після закінчення інститутів та технікумів, ремісничих училищ та ФЗН, розташованих в інших містах. Зараховувалися й ті, хто приїхав по організованому набору з інших областей і найняті відділом кадрів комбінату безпосередньо. У тому числі з жителів навколишніх сіл. Жителі Боровського, Сиротино та Новосиротино, Метелкіно та Вороново завжди становили чималий відсоток працівників комбінату.