Як після війни заселяли Лисхімбуд

У відновленні Лисхімбуду та у будівництво Лисичанського хімічного комбінату внесли свій внесок і військовополонені, і мобілізовані німці, і ув'язнені ГУЛАГу. Але їх внесок не потрібно перебільшувати. Максимальна кількість людей підневільної праці, які одночасно працювали у селищі, ніколи не перевищувала 4 тисячі осіб. А власне населення Лисхімбуду вже на початку п'ятдесятих становило 20 тисяч. А 1954 року сєвєродончан було 27 тисяч. Вони й були головними творцями і міста, і комбінату.

Проте звідки взялися ці тисячі людей? Адже на початок 1941 року в Лисхімбуді проживали 3,5 тисячі жителів, а під час окупації німецькими військами тут залишалися 200 сімей?

Досить сумнівним є твердження, що після війни до Лісхімбуду поверталися евакуйовані. Це суперечить загальній тенденції: за роки війни з України було евакуйовано 3,5 млн жителів, а повернулося з евакуації до республіки лише півмільйона. І куди вони повернулися? У Лисичанську, де евакуйовані народилися, і де залишилися їхні родичі? Чи в Лисхімбуд, де до війни всі були приїжджими, які прожили в селищі максимум кілька років?

На жаль, переважна частина жителів Лисхімбуду другої половини сорокових років вперше приїхали до селища не до війни, а після її закінчення. Корінні сєвєродончани (ті, що народилися у місті) стали рушійною силою розвитку Сєвєродонецька лише у сімдесяті-вісімдесяті роки. А до цього його розвивали ті, що «понаїхали».

У краєзнавчій літературі радянських часів питання залучення до селища трудових ресурсів було добряче політизовано та міфологізовано. Наприклад, ось цитата з видання «Історія міст і сіл Української СРСР»: «На заклик ЦК КП(б)У, Ворошиловградського обкому партії, Центрального Комітету ЛКСМУ та Ворошиловградського обкому комсомолу навесні 1947 року на будівництво прибуло понад 400 комуністів та близько 5 тис. юнаків та дівчат з усіх кінців країни».

Навряд чи таке було можливе. 1947 року не можна було приїхати до Лисхімбуду, почувши «заклик партії та комсомолу». Хоча т тому, що це був закритий населений пункт. Тут обов'язково б попросили показати документи. А більшість населення СРСР тоді жила, взагалі не маючи паспортів.

Залучення на підприємство трудових ресурсів з інших регіонів здійснювалося у ті роки у плановому порядку, урядовими директивами.

Наприклад, ухвалою Радміну СРСР «Про забезпечення вугільної промисловості робочою силою» від 10 жовтня 1947 року було передбачено забезпечити підприємства Ворошиловградської (Луганської) області робочою силою в кількості 88960 осіб. З них: за рахунок оргнабору – 20771, випускників ФЗН – 7190, репатрійованих військовополонених – 30200, призовом військовозобов'язаних юнаків до шкіл ФЗН – 30800 осіб. Разом 76,7% плану - люди, яких залучали на Луганщину примусово.

Станом на 1 серпня 1947 року в Україну повернулися 1216538 репатріантів. Репатріанти, це громадяни, вивезені під час війни на роботи до Німеччини (остарбайтери) і радянські військовополонені, що вижили в полоні. Останні (як і частина перших) найчастіше додому не потрапляли. Вже у фільтраційних таборах їх включали до складу робочих батальйонів і направляли працювати на шахти, будівництва чи підприємства. За рознарядкою, затвердженою урядовими декретами. На підприємствах вони були де-юре вільними людьми – під наглядом МВС вони не були. Але згідно з чинним тоді законодавством підприємства зобов'язані були укласти з ними договори, які їх фактично закріплювали. Ті, хто уклав такі договори, не мали права звільнятися, а за самовільне припинення виконання трудових обов'язків була передбачена кримінальна відповідальність. Термін у таборах.

Згідно з результатами сучасних досліджень істориків, підприємства Ворошиловградської (Луганської) області найчастіше такі договори не укладали. Але не завжди військовим репатріантам видавали паспорти і деякі з них через це не могли, наприклад, виїхати з населеного пункту у відпустку.

Ще один поширений у сорокові роки порядок залучення трудових ресурсів на підприємство – направлення молодих людей, які досягли призовного віку, не в армію, а на навчання у ФЗН підприємства. Знову ж таки, за планами, зверстаними владою. Після закінчення ФЗН молоді люди ставали працівниками цього підприємства. І мешканцями населеного пункту, де підприємство розміщувалося. Лише у 1949 році міністерство трудових ресурсів відправило до закладів освіти Ворошиловградської (Луганської) області 40 528 осіб.

Перше у селищі Лісхімбуд  школу ФЗН №43 було відкрито у 1944 році, воно щорічно випускало робочі кадри для тресту «Лисхімпромбуд». Пізніше воно стало будівельним училищем №9, а з 1960 року – ПТУ-24. 1953 року відкрилося ремісниче училище №2 – майбутнє ПТУ №23. У 1954 році у Сєвєродонецьку було відкрито технічне училище №4, у майбутньому ПТУ №53 – воно готувало робітників (апаратників, слюсарів, лаборантів тощо) для Лисичанського хімічного комбінату.

Спочатку до цих навчальних закладів вступали переважно іногородні жителі. Які згодом ставали сєвєродончанами.

Описані вище два способи залучення трудових ресурсів, що широко застосовувалися в сорокові роки ХХ століття, були насправді мобілізацією. З бажаннями людей, яких таким чином спрямували до інших областей і навіть до республік – рахуватися було необов'язковим. Подібна практика була і під час розподілу випускників навчальних закладів.

Але приїжджали до Лисхімбуду і люди, які були вільнішими у виборі місця роботи. Влаштуватись на роботу в іншу місцевість можна було, скориставшись так званим організованим набором. Або, як це називали у народі – завербуватися. За місцем свого проживання у відділеннях чи уповноважених міністерства трудових резервів. Це міністерство було створено спеціально для того, щоб воно регулювало потоки трудової міграції. І воно мало ресурси, які формували добровільність та бажання людей. Але людина в цьому випадку все ж таки мала право вибору.

З іншого боку, цей спосіб працевлаштування на численні «ударні будови» давав людині додаткові «солодкі принади». З робітником, який звернувся до служби трудових резервів, укладали договір, і він отримував одноразову безповоротну допомогу у розмірі 300 рублів за себе і по 125 рублів для кожного члена сім'ї, який з ним їхав. У народі ці гроші називали "підйомними".