Невільні будівельники Сєвєродонецька із СРСР

Головною причиною, чому на Лисичанському хімкомбінаті будівельні роботи почалися лише через півтора роки після того, як сюди привезли обладнання «спеціальних постачань», автор вважає пріоритети, встановлені Наркомхімпромом/Мінхімпромом. Вони не були публічно озвучені, але про їх існування можна зробити висновок, читаючи постанову Раднаркому від 21 грудня 1945 року «Про заходи щодо відновлення та розвитку хімічної промисловості».

Міністр Михайло Первухін сконцентрував наявні ресурси на відновленні хімічних заводів, які вже працювали до війни. Оскільки їх відновлення вимагало менше часу та коштів. Так, «Донсода» почала видавати продукцію вже влітку 1944 року. У 1946 році запрацював Горлівський азотно-туковий завод. 1947 року було повністю завершено відновлення Рубіжанського хімкомбінату.

А на Лисичанському азотно-туковому комбінаті відновлювати не було чого, на його місці треба було будувати новий завод. Від Лисичанського АТК залишався лише промисловий майданчик із руїнами цехів. Тож таке будівництво вимагало значно більше часу та коштів.

До 1947 відновлення довоєнних хімічних заводів в основному завершилося. І з'явилися ресурси для будівництва нових комбінатів, на територію яких раніше було завезено обладнання спеціальних поставок. Лисичанського, Губахінського та інших.

Фактичний початок будівництва Лисичанського хімічного комбінату було оголошено у досить незвичний спосіб. У лютому 1947 року на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято постанову «Про заходи підйому сільського господарства у післявоєнний період». У ньому не було пунктів, які б стосувались інших галузей економіки, крім агросектору. Винятком був лише пункт 13 абзацу 3: «Надаючи велике значення будівництву та якнайшвидшому введенню в експлуатацію Лисичанського хімічного комбінату з виробництва добрив та хімікатів, доручити Раді Міністрів СРСР визначити терміни та обсяг будівництва хімкомбінату, а також вжити заходів щодо забезпечення прискореного будівництва Лисичанського хімкомбінату в 1947 році.

У міністерстві хімічної промисловості пам'ятали, що у Лисхімбуді немає трудових ресурсів для цього «прискореного будівництва». А час стягнення репарацій «трудовими ресурсами» закінчувався, чисельність військовополонених та інтернованих на території СРСР швидко зменшувалась.

У травні міністр Первухін запропонував доручити будівництво Лисичанського хімічного комбінату міністерству внутрішніх справ. Згідно з кошторисом, потрібно було виконати будівельно-монтажні роботи на суму 400 мільйонів рублів. До складу ГУЛАГу тоді входив Головпромбуд – головне управління таборів промислового будівництва. Якому часто доручали будівництво заводів – руками ув'язнених.

Ця пропозиція Мінхімпрому розглядалася 14 травня 1947 року на бюро з металургії та хімії Радміну СРСР. Представник МВС заперечував проти ухвалення такого рішення, аргументуючи тим, що у МВС не було будівельних організацій у районі розташування ЛХК.

Було підготовлено іншу постанову Радміну СРСР, яку ухвалили 09 червня 1947 року. Нею передбачалося виділити 30 тисяч спецконтингенту на будівництво та відновлення найважливіших об'єктів вугільної, хімічної та автомобільної промисловості України, включаючи виділення 10 тисяч ув'язнених для будівництва Лисичанського азотно-тукового комбінату.

Того ж дня МВС СРСР інформувало Радмін, що не зможе виконати цю постанову через відсутність контингенту.

На початок 1947 року обліковий склад головного управління таборів (ГУЛАГ) МВС СРСР становив 1703506 осіб, а на початок 1949 року – 2356685 осіб. У ці роки радянських громадян, які перебували у виправно-трудових таборах ГУЛАГ, було значно більше за кількість військовополонених, які перебували в таборах ГУПВІ. Тож «контингент» був відсутній не взагалі, а в Україні.

Практично всі виправно-трудові табори (ВТТ) ГУЛАГ перебували на сході чи у центрі СРСР. І в Середній Азії. Засуджених українців відправляли для відбування покарання туди. Так, тільки в 1946 році за межі республіки були етаповані 155 585 засуджених. А в Україні на цей час на примусових роботах використовували військовополонених та інтернованих.

На Донбасі робочу силу радянських засуджених почали широко застосовувати у 1946 році, коли було створено ВТТ «Донлаг», у якому утримувалися 15182 в'язнів. Табірні підрозділи «Донлага» розміщувалися у Сталінській (Донецькій), Ворошиловградській (Луганській) та Дніпропетровській областях, їх використовували на відновленні шахт, у вуглевидобутку, на роботах у Криворізькому басейні. Це був єдиний ВТТ центрального підпорядкування ГУЛАГ на території Донбасу. Але у березні 1947 року «Донлаг» було ліквідовано.

З 427 таборів ГУЛАГ центрального підпорядкування на території України діяло лише 12, включаючи «Донлаг». Але окрім ВТТ центрального підпорядкування, в Україні були пенітенціарні установи територіального підпорядкування, які адмініструвало МВС України чи обласні управління МВС. У 1945 році їхній сумарний контингент налічував 38381 людина, це були переважно засуджені на невеликі терміни, яких, у зв'язку з цим, було недоцільно етапувати на схід країни.

У червні 1947 року МВС України, намагаючись виконати ухвалу Радміну СРСР від 09 червня 1947 року, провів перерозподіл військовополонених між таборами ГУПВІ. За рахунок чого контингент військовополонених, дислокованих у Лисхімбуді, було збільшено на дві тисячі людей. Що керівництво Мінхімпрому вважало за недостатнє.

У липні 1947 року секретар ЦК Леонід Коганович надіслав листа заступнику голови Радміну Лаврентію Берії. У ньому повідомлялося: «… внаслідок вивезення значної частини спецконтингенту за межі України, Міністерство Внутрішніх Справ УРСР не змогло протягом першого півріччя 1947 року повністю направити будівництвам визначених постановою Ради Міністрів СРСР 30 тисяч осіб спецконтингенту і у зв'язку з цим недодало: Головшахвідновлення - 11.500 осіб,  Лисичанському хімкомбінату - 8.000 осіб, тресту «Південавтобуд» - 2.000 осіб. … Для виконання плану будівництва 1947 року та введення в дію першочергових об'єктів на території України прошу Вас дати вказівку Міністерству Внутрішніх Справ СРСР залишити в Україні з числа вступників у ІІІ кварталі ц.р. 22 тисячі ув'язнених».