Внесок інших підневільних німців у відродження Сєвєродонецька

Сєвєродонецький краєзнавець Сергій Каленюк писав про інтернованих німців, які брали участь у відновленні Лисхімбуду після війни. Вони, за його інформацією, жили у будинку ВОХР. У тому самому, що до війни був будинком Лисичанської в'язниці. Джерело цієї інформації Сергій Каленюк не вказав, але можна припустити, що це були спогади очевидців. Людей, які у ті роки жили у селищі.

Документів, що підтверджують перебування в Лисхімбуді інтернованих німців, у доступних джерелах мені знайти не вдалося. Навпаки, є документи, згідно з якими НКВС до Лисхімбуду їх не направляв. Проте вони в селищі, швидше за все, були. Ось що можна знайти у доступних у мережі документах.

16 грудня 1944 року ДКО ухвалив постанову №7161 «Про інтернування працездатних німців на території Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини». Постановою наказувалося інтернувати з направленням для роботи в СРСР працездатних німців-чоловіків віком від 17 до 45 років, та жінок віком від 18 до 30. У документах НКВС їх називали інтернованими.

3 лютого 1945 року було прийнято постанову ДКО №7467 про мобілізацію в тилу радянських фронтів чоловіків-німців віком від 17 до 50 років, придатних до фізичної праці та здатних носити зброю. Тих, хто служив в армії чи «Фолькштурмі», треба було передати до таборів військовополонених, а решту вивести до СРСР. У НКВС цей контингент називали мобілізованими.

Підставою для вивезення до СРСР в обох постановах була зазначена необхідність уникнути диверсій та збройних акцій на окупованій РСЧА території та пов'язаних із цим можливих жертв серед місцевого населення. Але в тексті постанов зазначалася й інша мета – використання інтернованих та мобілізованих як робочої сили. Останніми роками історики почали називати цих людей «вестарбайтерами» .

З них формувалися робочі батальйони чисельністю 750–1200 осіб, які передавалися у розпорядження галузевих наркоматів (з 1946 року – міністерств).

Такі робочі батальйони мали спрямувати передусім до Білорусії (150 тисяч осіб) та України (200 тисяч осіб). А наступні 150 тисяч осіб – у РРФСР.

Насправді інтерновано німців було значно менше. У січні-березні 1945 року з п'яти європейських країн було вивезено до СРСР 61375 чоловіків та 50456 жінок. У лютому-квітні 1965 року з Верхньої Сілезії та Східної Пруссії було вивезено 77 741 жителів німецької національності. Це були переважно чоловіки, а також 682 жінки.

Додатком 2 до постанови ДКО від 29 грудня 1944 року №7252 «Положення про приймання, утримання та працевикористання мобілізованих та інтернованих німців» було встановлено, що робочий батальйон був штатною організацією відповідного наркомату — споживача робочої сили. І знаходиться у повному підпорядкуванні та на повному утриманні цього наркомату.

Розміщувалися робітничі батальйони у казармах. Але не в таборах ГУПВІ чи ГУЛАГ, а в будівлях чи бараках, що надаються (побудованих) галузевим наркоматом. На одного інтернованого мало припадати не менше двох квадратних метрів приміщення. Будинки чи бараки разом із двором огороджувалися від місцевого населення парканом чи колючим дротом, охорона здійснювалася вахтерною службою наркоматів. На роботи інтернованих та мобілізованих виводили не конвоїри НКВС – вони йшли в організованому порядку без охорони у супроводі батальйонного начальства чи вахтерів.

Забезпечення мобілізованих та інтернованих німців харчуванням, спецодягом, промтоварами, житлом, паливом, освітленням, господарським транспортом та всіма культурно-побутовими та санітарними заходами, кухонним та столовим інвентарем тощо покладалося на наркомати, які отримали інтернованих  та мобілізованих німців в якості робочої сили.

Інтернованим та мобілізованим мала виплачуватися щомісячна зарплата залежно від виконання норм виробітку – за вирахуванням витрат на харчування та проживання.

НКВС (з 1946 року МВС) контролювало виконання керівництвом батальйону заходів охорони та безпеки, займалося розшуком у разі втеч, притягненням до кримінальної відповідальності. Місцеве партійне та радянське керівництво контролювало ефективність використання трудових ресурсів.

Насправді ці вимоги нормативних документів на місцях часто не виконувались, і інтерновані та мобілізовані у цьому випадку жили та працювали у вкрай несприятливих умовах. До того ж у 1946 році, у зв'язку з черговим голодом у СРСР, для них, як і для військовополонених, було скорочено норми продуктового забезпечення. У результаті з 205520 вестарбайтерів, вивезених до СРСР 1945 року, на 20 грудня 1949 року померли 40737 людина. Майже кожен п'ятий.

23 липня 1945 року бюро Ворошиловградського обкому КП(б)У прийняло постанову «Про заходи поліпшення утримання та працевикористання контингенту інтернованих та мобілізованих». У ньому говорилося, що у робочих батальйонах 1214, 1218, 1219, 1224, 1235, 1236, 1238 були спалахи висипного тифу. І що особливо погана ситуація із матеріально-побутовим забезпеченням контингенту були на шахтах «Ірміно», «Кременна-Західна», «Лобівка», Алмазнянському металургійному заводі та на Донсоді. Виявлені недоліки: контингент проживав у необладнаних приміщеннях, люди працювали без спецодягу та спецвзуття, у 50% людей не було постільних речей та ін.

У владі передбачали, що в Україні робочі батальйони розташовуватимуться головним чином на сході республіки: 63 батальйони у Сталінській (Донецькій) області (56 тисяч інтернованих); 28 батальйонів у Ворошиловградській (Луганській) області (28 тисяч осіб); 28 батальйонів у Дніпропетровській області (22,5 тисячі осіб). Цей контингент мав використовуватися на вугільних шахтах та на підприємствах чорної та кольорової металургії. Такий розподіл, зокрема, встановлювався Додатком № 1 до постанови ДКО № 7252 від 29 грудня 1944 р.

Перших інтернованих привезли до Лисичанська 30 січня 1945 року, тоді на шахту Мельникова доставили 1712 осіб, включаючи 1000 жінок.

За планом підготовки до подальшого прийому інтернованих трест «Лисичанськвугілля» мав до 15 лютого 1945 року підготувати місця для прийому ще 1500 інтернованих, а завод «Донсода» та трест «Донхімпромбуд» до 10 березня – 750 осіб. Трест «Донбастяжбуд» (який відновлював хімічний завод у Рубіжному) мав підготувати місця для прийому 3 тисяч інтернованих.