Як завод IG Farben реінкарнували у Сєвєродонецьку

Концепція стягнення з Німеччини репарацій у СРСР була розроблена наприкінці липня 1944 року. Вона передбачала одноразові вилучення промислової власності у натуральній формі на суму 17 млрд доларів, щорічне постачання продукції протягом 10 років на загальну суму 6 млрд доларів та експлуатацію німецьких трудових ресурсів. Планували використати в економіці СРСР працю приблизно п'яти мільйонів німців, що у вартісному вираженні оцінювали у 35–40 млрд доларів.

Вже взимку 1944/1945 року наркомати підготували довідки з німецьких підприємств та обладнання, яке мали вивести, з оцінкою кількості необхідних для цього вагонів та персоналу.

На Ялтинській конференції, що відбулася 4–11 лютого 1945 року, лідери США, Великобританія та СРСР домовилися, що Німеччина має компенсувати максимально можливу частину збитків, завданих війною. Про повну компенсацію не йшлося, оскільки це було неможливо. Керівники США та Великобританії погодилися і зі способами стягнення репарацій, запропонованими СРСР. Але розміри та терміни репарацій у Ялті не обговорювалися, до цього питання мали повернутися після закінчення війни.

Однак влада СРСР хотіла зробити одноразові вилучення якомога раніше - щоб під час майбутніх переговорів про репарації поставити союзників перед фактом.

Протягом усієї війни збором трофеїв займалися спеціальні підрозділи, що входили до системи управління тилу РСЧА. Це так звані "трофейні команди". Але демонтувати цілі промислові підприємства вони були не в змозі, для цього були потрібні спеціалісти відповідного профілю.

21 лютого 1945 року було прийнято постанову Державного комітету оборони (далі ДКО) про створення при штабах фронтів комісій з демонтажу та порядку вивезення обладнання з Польщі та Німеччини. А для координації цієї діяльності 25 лютого було створено спеціальний комітет при ДКО, який очолив Г. М. Маленков.

Геннадій Іванович Вілесов, який працював на той час директором Горлівського азотно-тукового заводу  у майбутньому почесний громадянин Сєвєродонецька, був направлений до Німеччини, до штабу командувача фронтом К. Г. Жукова. Перед цим йому було присвоєно звання полковника, хоча в армії він не служив. Таких полковників, які не служили, спрямованих у штаби фронтів, було багато, вони представляли різні наркомати (в майбутньому міністерства). Їхнім завданням було за місцем визначити промислові підприємства, які будуть демонтовані та в порядку репарацій вивезені до СРСР.

У німецькій землі Саксонія-Анхальт у поле зору Вілесова потрапило місто Лойна (Leuna), в якому розташовувався найбільший хімічний завод третього рейху Leunawerke («Лойна-верке»). Це підприємство, побудоване корпорацією «IG Farben», було найбільшим виробником аміаку та сполук зв'язаного азоту. У довоєнний час на ньому випускалося майже третина німецького синтетичного аміаку. Були на заводі й інші хімічні виробництва, у тому числі синтетичного палива та синтетичного каучуку.

Завод був суттєво пошкоджений американськими бомбардуваннями, внаслідок яких 4 квітня 1945 року був зупинений. Ступінь руйнувань на ньому сягала 30%.

14 квітня 1945 року до Лойна увійшли американські війська, а 2 липня 1945 року, згідно з домовленостями, досягнутими на Ялтинській конференції, місто було передано до радянської зони окупації. Після цього на заводі «Лойна-верке» в порядку одноразових вилучень було демонтовано та вивезено до СРСР половину обладнання. Одним із головних адресатів цих «спеціальних поставок» був Лисхімбуд.

На Лисичанському хімічному комбінаті (ЛХК) з цього обладнання було побудовано та введено в дію теплоелектростанцію, виробництво аміаку, цехи азотної кислоти, аміачної селітри, міцної азотної кислоти та вуглекислоти.

У тому, що вийшло саме так, є чимала особиста заслуга Геннадія Вілесова. І ще одного відомого сєвєродончанина – Петра Самойловича Рабіна. У 1942 році він працював в одній команді з Вілесовим на азотно-туковому заводі у місті Губаха. Вілєсов там був директором, а Рабін – головним енергетиком. А в 1945 році Рабін працював у Лойна у складі команди, яка проводила демонтаж обладнання, яке відправилося до Лисхімбуду.

У 1945 році в Німеччині працювали й інші відомі в Сєвєродонецьку фахівці – першобудівники міста Ілля та Емма Барські. Вони приїхали до Лисхімбуду відразу після закінчення Харківського політехнічного інституту у 1934 році і працювали тут до жовтня 1941 року. У 1939–1941 роках Ілля Барський був головним інженером Лисичанського азотно-тукового комбінату, а у 1941 році виконував обов'язки його директора.

Радянське керівництво прагнуло вивести у СРСР максимальну кількість промислового устаткування до початку Потсдамської конференції, де союзники мали домовитися про порядок стягнення з Німеччини репарацій.

До 9 травня 1945 року в СРСР було вивезено 48 тис. вагонів устаткування загальною вагою 550 тис. тон.

За п'ять місяців до 1 серпня 1945 року було демонтовано обладнання 4166 підприємств загальною залишковою вартістю 1,9 млрд доларів.

За рік, з 2 березня 1945 року по 2 березня 1946 року, ДКО та Раднарком винесли 986 постанов про демонтаж 4389 промислових підприємств.

Сучасні історики іноді називають період вивезення обладнання з німецьких підприємств до початку Потсдамської конференції «нелегальним».

Однак демонтувати та вивести в СРСР обладнання «Лойна-верке» до початку Потсдамської конференції навряд чи було можливо. Оскільки РСЧА встановила контроль над містом Лойна лише 2 липня 1945 року, а раніше там знаходилися війська США.

03 серпня 1945 року було прийнято постанову ДКО №9731сс «Про вивезення обладнання з хімічних та механічних заводів Саксонії на підприємства НКХП» (О.С. – Народного комісаріату хімічної промисловості), в якій серед адресатів вивезення було вказано й Лисичанський АТК. Демонтаж обладнання було наказано розпочати не пізніше 15 серпня, і завершити не пізніше 15 жовтня 1945 року.

Але ще 15 травня 1945 року ДКО ухвалив постанову №8571 «Про невідкладні заходи щодо підготовки майданчиків у м. Лисичанську, Кемерово та Сталінграді до прийому обладнання, що надходить із Сілезії». Для забезпечення розвантаження обладнання Лисичанському комбінату було виділено паровоз, залізничний кран, рейки з кріпленнями, гусеничні трактори та автомобілі, було дозволено сформувати спеціальну дирекцію чисельністю 15 осіб.