Відновити Лисичанський азотно-туковий комбінат було неможливо

Прийнята восени 1943 року постанова обкому про відновлення Лисичанського азотно-тукового комбінату (Лисичанського АТК) у наші дні виглядає надто оптимістично.

Обладнання побудованих напередодні війни технологічних цехів було вивезено на схід країни у 1941 та у 1943 роках. І не в одне місто, а к кілька. Десь воно було задіяне на нових заводах, тож повернути його не було жодної можливості. Чи не зупиняти ж працюючі заводи? З цим Горлівському азотно-туковому заводу, обладнання якого 1941 року теж було вивезено, пощастило більше. Все воно було вивезено на один майданчик, у Губаху. Директором Губахського азотно-тукового заводу у 1942–1943 роках був Геннадій Вілесов. Той самий, майбутній почесний сєвєродончанин. Він розпочав свою діяльність з будівництва бараків та житлових будинків, і розпочати монтаж обладнання не встиг. А у 1943 році Донбас звільнили, і вивезене з Горлівки обладнання повернули назад. І той же Геннадій Вілесов, тепер уже як директор Горлівського азотно-тукового заводу, відновив його та ввів у дію у 1946 році.

До Лисхімбуду довоєнне обладнання не повертали. Влітку 1942 року тут підривали корпуси комбінату, а ті будівлі, що вціліли, влітку 1943 року активно використовували радянські війська для розміщення у них штабів і бойових позицій. І вони руйнувалися німецькою артилерією, яка стріляла з Лисичанська. На плані Сєвєродонецька 1950 року на майданчику хімкомбінату позначені ці руїни.

Жителі довоєнного Лисхімбуду - і будівельники, і хіміки - були евакуйовані в східні райони країни. Разом із своїми підприємствами. За роки війни їхні сім'ї там прижилися, тож у Лисхімбуд повернулася зовсім невелика частина першобудівників. Тож виконувати постанову Ворошиловградського обкому 1943 року про відновлення Лисичанського АТК не було з чого й нікому.

Єдине, що пов'язувало довоєнний Лисхімбуд з тим селищем, яке відроджувалося у повоєнні роки – це вісім кварталів житлової забудови. Вона постраждала більше, ніж, наприклад, житловий сектор міста Рубіжне, але її досить швидко відновили. Ще за часів директорства Степана Садовського.

А за п'ять років після закінчення війни в Лисхімбуді збудували новий завод – з обладнання, привезеного з німецького міста Лойна (Leuna). Будувати його починали військовополонені – угорці та німці. І лише з 1947 року селище почали активно заселяти майбутні сєвєродончани.