Повернення Лисхімбуду до мирного життя

У середині вересня 1943 року до Лисхімбуду приїхала комісія Наркомхімпрому на чолі з Іллею Барським. Барський працював на Лисичанському азотно-туковому комбінаті з 1934 року, а в 1941 року виконував обов'язки його керівника. Після евакуації був призначений заступником начальника «Главазота» та очолював роботи з відновлення Сталіногорського (Новомосковського) хімкомбінату.

Метою приїзду комісії Барського було визначити стан АТК та селища Лисхімбуд. Приїжджав Барський до Лисхімбуду і пізніше, у 1944 році. Був він присутнім і при пуску цеху №3 Лисичанського хімічного комбінату 31 грудня 1950 року.

10 грудня 1943 року Ворошиловградський обком прийняв постанову «Про відновлення Лисичанського азотно-тукового комбінату». Передбачені в ньому заходи стосувалися переважно відновлення селища, цитуємо його зміст за текстом, який знаходиться в архіві:

«1. З метою підготовки до відновлення будівництва заводу зобов'язати директора Лисичанського азотнотукового заводу:

а) насамперед приступити до відновлення житлового фонду та будівель торгової мережі та закінчити ремонт їдальні, гуртожитку холостяків на 250 осіб, поліклініки, клубу, пекарні, дитячого садка та дитячих ясел до 1 січня 1944 р.;

б) відремонтувати необхідні заводські залізничні колії для прийому обладнання та матеріалів з виходом на ст. Рубіжне до 15 січня 1944 р., відремонтувати шосейні дороги на території заводу та селища та до річки Сіверського Донця, провести ремонт та ревізію всіх водопроводів питної та технічної води до 1 січня 1944 р.;

в) відремонтувати будівлі та устаткування цегельного силікатного заводу і вапняної печі, що залишилося, і підготувати їх до пуску в лютому 1944 р.;

г) приділити особливу увагу відновленню механічного та ливарного цехів з розрахунком пуску їх в експлуатацію у квітні 1944 р.

4. Заборонити радянським, партійним та військовим організаціям проводити мобілізацію робітників, ІТП та службовців, а також засобів матеріально-технічного постачання, зайнятих на відновленні Лисичанського азотнотукового заводу; зобов'язати голову Лисичанського райвиконкому (тов. Дмитришина) у грудні 1943 р. звільнити житлові будинки, що належать заводу, і службові приміщення, що займаються іншими організаціями та особами, не пов'язаними із заводом.

5. Бюро обкому КП(б)У вважає відновлення Лисичанського азотнотукового заводу першорядним завданням військово-господарського значення і вимагає від партійних і радянських організацій району, директора Лисичанського азотнотукового заводу та секретаря парторганізації зосередити всю увагу на підготовчих роботах, створенні необхідних умов трудівників та домогтися якнайшвидшого відновлення заводу.

Секретар обкому КП(б)У А. Гаєвий»

У селище почали повертатися деякі мешканці Лисхімбуду, які виїхали або були евакуйовані. У тому числі ті, яких у березні 1943 року евакуювали до Чабанівки. І відразу гостро постало питання житла, адже наставала зима. Багато будинків і бараків були зруйновані або пошкоджені, і були непридатними для проживання людей. Під тимчасове житло стали пристосовувати підвали будинків, що вціліли.

Вапно, необхідне для ремонту будівель, брали зі старої гасильної ями . Цеглу й інші матеріали для ремонту добували, розбираючи руїни.

У селищі не було транспорту, крім чотирьох коней. І привозити з Лисичанська продукти харчування доводилося найчастіше тачками. Вручну. Але продуктів теж не вистачало.

Всю зиму у селищі не було електроенергії.

Але позитивні зміни також були. У 1943 році був призначений директором комбінату П. Г. Будіновський, який уже обіймав цю посаду до війни. До селища почали надходити будматеріали. Ремонтувалися соціальні об'єкти – вже у 1943 році відновила роботу лісхімбудівська школа. У її будівлі було відремонтовано один клас, який прийняв 17 учнів.

У березні 1943 року залізничники та місцеві жителі відновили залізничну гілку Рубіжне-Сватове. А з першого грудня 1943 року нею вже курсував пасажирський поїзд Дебальцеве-Куп'янськ через Попасну, Лисичанськ, Рубіжне та Сватове.

Залізниця мала дуже важливе значення для людей в умовах війни, це підтверджує історія моєї родини. Мій дід та три його старші сини у 1943 році були на фронті, а бабуся з сестрою та молодшим сином 1926 року народження вісім місяців окупації залишалися у Кремінній. Настала весна 1943 року і Кремінна, як і Лисхімбуд, опинилася на лінії фронту. Почалися обстріли, від яких треба було ховатися. І бабуся вирішила тимчасово сховатися у своїх рідних у Рязанській області. Дорогу завдовжки 800 кілометрів вони подужали пішки - йшли вздовж залізниці, якою не ходили (пасажирські) поїзди.

Вже звідти, з Рязанщини, був призваний до армії молодший її син, Свєтіков Іван Іванович. І вона повернулася до Кремінної вже потягом. Чекати на всіх своїх з війни.

Вона була щасливою людиною: усі п'ятеро, і чоловік, і четверо синів повернулися з війни живими. Один, правда, з перебитою кулею рукою.

У 1944 році на базі АТК було відкрито школу фабрично-заводського навчання (ФЗН) №43, в якій діти війни отримували робітничі спеціальності. У першому випуску школи були штукатури, муляри, зварювальники, покрівельники. Організатором школи був Микола Іванович Какацій, він збирав педагогічний колектив, створював навчально-матеріальну базу. Школа ФЗН давала підліткам робочу професію, потрібну в селищі, і одночасно була притулком для тих, хто втратив на війні батьків.

Восени 1944 р. у Лисхімбуді на базі тресту «Донбасхімпромбуд» та Донецького монтажного управління було створено будівельне управління та монтажну ділянку.

Степан Петрович Агафонов

У 1943 році найважливішою людиною в Лісхімбуді був Степан Петрович Агафонов. Він народився у Борівському і був одним із першобудівників Сєвєродонецька – почав працювати в Лисхімбуді у 1934 році. У 1941 був парторгом комбінату, саме він відкривав мітинг жителів Лисхімбуду, скликаний 22 червня 1941 року у зв'язку з початком війни. Під час евакуації працював на Чорноріченському хімічному заводі.