1943 рік: Лисхімбуд на лінії фронту

29 січня 1943 року РСЧА розпочала операцію «Скачок», метою якої був вихід військ Південно-Західного фронту до Азовського моря в районі Маріуполя та оточення угруповання німецьких військ, що знаходилися на Донбасі та на Дону. Командував фронтом Микола Ватутін.

Насправді операція розпочалася дещо раніше. І реальні досягнення виявилися значно скромнішими за ті, які були передбачені в плані операції. Після початкових успіхів війська фронту були розбиті і залишили більшу частину зайнятих з початку територій. У тому числі – Лисичанськ. Але під їхнім контролем лишився перший звільнений обласний центр України – Ворошиловград (Луганськ). І цю операцію найчастіше називають Ворошиловградською наступальною операцією.

Наступ військ 4-го стрілецького корпусу у напрямку Лисичанська розпочався зі старобільського рубіжу (Старобільськ було звільнено 23 січня 1943 року). Але одразу виникла затримка – через завзяту оборону німецьких військ у селі Новоастрахань.

27 січня 1943 року до цього села увійшов батальйон німецької піхоти та два танки. А наступного дня 41-а стрілецька дивізія, що входила до складу 4-го корпусу РСЧА, почала атаки на Новоастрахань. Німці вперто оборонялися, і для взяття села знадобилося багато крові та багато часу – бої тут тривали до 30 січня 1943 року.

30 січня 124-й гвардійський стрілецький полк, блокувавши залишки німецького підрозділу в Новоастрахані, вже вів бої з дрібними групами супротивника на південний захід від села Боровеньки. І лише 31 січня підрозділи 41-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир генерал-майор І. Я. Іванов) та 18 танкового корпусу (командир генерал-майор Б. С. Бахаров) вийшли до міста Рубіжне та до селища Лисхімбуд. Протистояли їм 19-та та 27-а танкові дивізії противника.

31 січня 124-й та 126-й гвардійські стрілецькі полки, що входили до 41-ї гвардійської стрілецької дивізії, з ходу зайняли Рубіжне. Тут на вокзалі були захоплені трофеї: 3 паровози, 45 вагонів, включаючи 2 вагони з радянськими 76-мм снарядами, 5 цистерн із пальним, 6 складів із військовим майном.

У Лісхімбуді цього дня зав'язався запеклий бій, у якому брали участь бійці 122-го гвардійського стрілецького полку (командир підполковник С. П. Гурін) 41-ї дивізії та танки 110 танкової бригади (командир полковник Ф. К. Каплюченко). танковий корпус.

Вдень у селище Лісхімбуд з боку парку в'їхали три танки танкового взводу лейтенанта Костянтина Абібовича Георгобіані, вони рушили нинішньою вулицею Танкістів у бік нинішнього бульвару Дружби Народів. І потрапили під вогонь артилерії - німці створили в Лісхімбуді лінію оборони, що включала замасковані гармати та танки. Перший радянський танк було підбито на початку вулиці, біля будинку 1 по вулиці Танкістів. Тоді це був будинок №20. Підбитий танк стояв тут до 1945 року, його у 1944 році сфотографував Ілля Барський.

Два танки продовжили рух, але незабаром і головний танк був уражений снарядом, у нього зірвало башту. Згодом цей танк закопали в котловані, який викопали під час будівництва будівлі клубу культури хіміків (будівлі театру). Він і зараз перебуває там, під землею. Його башта лежала на місці фонтану, її порізали на металобрухт у 1947 році.

Третій танк розвернувся і поїхав у зворотному напрямку, але був підбитий німецьким танком, який виїхав із-за будівлі школи. Підбитий танк зупинився біля будівлі пологового будинку, в якому згодом розташовувався наркодиспансер. Сьогодні це перехрестя вулиць Танкістів та Мірошниченка. Але тоді вулиці Мірошниченка не було, за будівлею пологового будинку був пустир. Цей третій танк залишався там до 1949 року.

Двоє танкістів із першої машини вискочили і намагалися втекти, але були застрелені німецькими піхотинцями. Третій уцілів. Екіпаж третьої машини, мабуть, вижив. Комвзвода Георгобіані у цьому бою загинув.

1951 року вулицю, на якій розігралася ця трагедія, назвали вулицею Танкістів. А на будинку №1 цієї вулиці згодом повісили меморіальну дошку. З написом, що вулицю названо на честь героїчно загиблих екіпажів танків, які першими увірвалися до Лисхімбуду.

Загиблих танкістів поховали за будівлею школи, на місці їхнього поховання пізніше було споруджено Меморіал.

Близько 17 години 31 січня до Лисхімбуду підійшли підрозділи 122-го гвардійського полку, наступ піхоти підтримали танки 18-го танкового корпусу та артилерія. До 19 годин Лисхімбуд був звільнений і до 23 години зачищений.

Командир полку Гурін розташував свій штаб в одній із будівель азотно-тукового комбінату, полк продовжив займати населені пункти, що входили до складу Лисхімбуду. У ніч із 31 січня на 1 лютого було звільнено село Новосиротине, а вдень 1 лютого – хутори Павлоград та Синецький.

1 лютого сєвєродончани відзначають день визволення свого міста. А на честь воїнів 41-ї гвардійської стрілецької дивізії найдовший проспект міста був названий Гвардійським, на ньому встановлено пам'ятну дошку про звільнення Сєвєродонецька 31 січня 1943 року.

1 лютого командний пункт 41-ї гвардійської стрілецької дивізії був розміщений у Новосиротиному.

Цього ж дня сталася звичайна для війни мала трагедія. Якщо можна вважати загибель молодих людей малою трагедією. Колона червоноармійців, строєм, повзводно, йшла від села Новосиротине до хутора Синецький. Коли вони були неподалік берега Сіверського Дінця, колону накрили з правого берега артилерійським вогнем. Загинули 21 солдат, їх поховали біля річки у братській могилі. Згодом останки були перенесені до братської могили на Меморіалі слави Сєвєродонецька.

Навіщо підрозділ вели до німецьких позицій настільки демонстративно? З якою метою? Щоб відвернути увагу від наміченого місця форсування річки? Чи це було звичайне головотяпство?

До кінця дня 1 лютого 32-а мотострілецька бригада 18-го танкового корпусу форсувала Сіверський Донець та захопила плацдарм на північній околиці Пролетарська. На лід були покладені гілки дерев та дошки, ними Сіверський Донець перейшли танки 110-ї танкової бригади. При цьому один танк провалився під лід і потонув, у ньому загинули два танкісти.