1942 рік: Лисхімбуд прифронтовий

12-та армія Південного фронту не змогла виконати директиву ВГК №00301, і вже 1 листопада 1941 року німецькі війська зайняли Артемівськ (Бахмут). І продовжили наступ. У тому числі, у напрямі Лисичанська. На лінії Білогорівка – Золотарівка оборону тримала 230-та стрілецька дивізія (командир – полковник Ф. В. Захаров). Саме на тут зазнав поранення її боєць, у майбутньому відомий кіноартист, Анатолій Папанов.

16 листопада 1941 року німецькі війська прорвали оборону 12-ї армії та 18 листопада зайняли Попасну. Що унеможливило перевезення вантажів залізницею у бік Ворошиловграда (Луганська) та Дебальцево.

19 листопада німці увійшли на околицю селища Лисичанського склозаводу (в майбутньому «Техскло»). До Лисхімбуду лишалося лише п'ять кілометрів. Тут бій із німецьким авангардом прийняли бійці трьох партизанських загонів, що дало час підтягнутися підрозділам 49-ї кавалерійської дивізії (командир – генерал-майор Т. В. Дедеоглу) та зупинити німецьку піхоту. 21 листопада 1941 року частини 12-ї армії перейшли в контрнаступ, на Лисичанському напрямку лінія фронту була відсунута до населеного пункту Спірне. Де й залишалося майже два місяці.

З німецьким наступом пов'язане припинення роботи Ворошиловоградської спецшколи з підготовки партизанів та підпільників, яка спочатку була розміщена у селищі Лісова Дача. Що входило до складу Лисхімбуду. Перед самою війною тут, на території нинішнього храмового комплексу, було збудовано три дерев'яні корпуси піонерського табору. В них наприкінці вересня й була відкрита спецшкола - найбільша тоді в СРСР. У ній одночасно навчали 200 майбутніх керівників партизанських загонів та груп підпільників.

Але фронт підійшов надто близько, і наприкінці жовтня 1941 року цю школу було переведено до Луганська, до будівлі санаторію «Зелений гай».

У наказі військам Південно-Західного фронту від 9 жовтня 1941 ставилося завдання не евакуювати за межі фронту легко поранених, з терміном лікування до 30 днів. Щоб після одужання їх швидше було повертати на фронт до своїх підрозділів. Для цього наказувалося «розгорнути польові рухомі шпиталі або евакуаційні шпиталі полегшеного типу», у тому числі в Лисичанську та Рубіжному.

Лисхімбуд на той час входив до складу Лисичанського району. І в побудованих у Лисхімбуді перед самою війною будинках лікарні та інфекційного відділення було розгорнуто шпиталь на 200 ліжок, ще 100 поранених розмістили у будівлі дитячого садка. Окрім військових медиків, у цьому шпиталі працювали всі три цивільні медики, які були у селищі. У тому числі перший дільничний лікар Лисхімбуду Ганна Чижикова.

У січні 1942 року цей польовий шпиталь мав номер 690. Він обслуговував, у тому числі, 275 стрілецьку дивізію, яка тримала фронт на рубежі Нирково - Світланове, та 230 стрілецьку дивізію.

По роботі цього шпиталю теж є питання, на яке немає відповіді.

Військовий госпіталь на війні – це завжди цвинтар поруч. На жаль, далеко не всі поранені виживають. І труни до рідних тоді не возили - ховали людину, де вона загинула чи померла. Наприклад, у Вороново, поряд із тим місцем, де в роки війни розміщувався госпіталь, знаходиться братська могила, в якій знайшли останній свій притулок померлі в ньому бійці. Невеликий госпіталь був у Лісовій Дачі, у приміщенні клубу. Поруч із цією будівлею теж є братська могила, в якій поховано 6 померлих від ран червоноармійців. Понад 2 тисячі бійців РСЧА поховано в братській могилі в Дубовому гаю в Кремінній, де розміщувався військовий госпіталь.

Але у Сєвєродонецьку немає військових поховань 1941–1942 років. Чи ці поховання є, але нам вони невідомі?

Починалася зима 1941 року, перша зима війни. Вона була холодною та багатою на сніг. 10 січня 1942 року на станцію Лисичанськ прибув перший ешелон новоствореної 37-ї армії. Вона замінила на фронті 12-ту армію. До 37-ї армії приєднали і 230-ту стрілецьку дивізію, склад якої встигли поповнити.

Штаб 37-ї армії (командувач – генерал-лейтенант А. І. Лопатін) та штаб Південного фронту (командувач – генерал-лейтенант Р. Я. Малиновський) розташовувалися в Лисичанську.

18 січня 1942 року 37-а армія перейшла у наступ, і мала локальні успіхи. У тому числі були зайняті населені пункти, які в майбутньому склали місто Сіверськ. Але у напрямку Артемівська (Бахмута) просунутися не вдалося.

Весняний розлив Сіверського Дінця 1942 був багатоводним. Хутори Павлоград та Синецький, село Новосиротине були затоплені, потік води пошкодив шосе, що веде з Новосиротине до Павлограда. Вода підмила отвори в греблі, призначені для пропуску паводкових вод. Жителі сіл були мобілізовані на боротьбу зі стихією, вони возили для зміцнення дороги камінь, биту цеглу, пісок. І дорогу відстояли.

Після повені ситуація і в Лисхімбуді, і на фронті перед Лисичанськом стабілізувалася, настало затишшя. З фронту до Лисичанська почали повертати шахтарів – країні потрібне було вугілля.

У Лисхімбуді відновилася робота деревообробного комбінату, на якому до 10 липня було виготовлено 37 тисяч ящиків для пакування протитанкових мін, 2755 човнів різних розмірів, 120 автобудок, 35 тисяч лож для гвинтівок та автоматів, 18 тисяч фанерних ящиків.

Працював і ремонтно-механічний завод, на якому виготовляли арматуру для дотів та ремонтували військову техніку – автомобілі та танки. Техніку для ремонту привозили до селища ночами.

У травні в Лисхімбуді відновили будівлю ВОХР (колишню будівлю Лисичанської в'язниці), яка постраждала під час бомбардування в серпні 1941 року. У ній було розміщено військовий шпиталь.

У лісах на берегах Сіверського Дінця та Борової жителі займалися заготівлею шахтної стойки – і для шахт, і для будівництва бліндажів та окопів, і для обігріву бійців. У лісі вздовж Борової бійці РСЧА накопичували боєприпаси.

Біля Лісової Дачі був невеликий аеродром, з якого злітали літаки У-2 – їх ховали серед дерев.

Особлива тема – поновлення роботи з евакуації обладнання з цехів АТК. Більшість сєвєродонецьких краєзнавців та журналістів вважають, що для цього було збудовано тимчасову залізничну гілку Лисхімбуд-Новоайдар.