Початок війни: факти і міфи

У радянській історіографії рокам Другої світової війни приділялася особлива увага. Не були винятком й роботи сєвєродонецьких краєзнавців, майже всі вони писали про ці роки. За книгою Олександра Зенова «Сєвєродонецьк у роки війни» були статті Віталія Титаренка, Сергія Каленюка, Антона Малиновського. Цьому періоду присвячено суттєву частину створеного на замовлення міської ради видання 2004 року «70 славетних років». У друкований виданнях та в мережі Інтернет можна знайти багато публікацій на цю тему авторів від наймолодшого до найповажнішого віку. А іноді й без зазначення авторства.

На жаль, найбільш описуваний період є найбільш міфологізованим. За деякими з подій, описаних у цих джерелах, виникають питання, на які немає відповіді. Можливо, й не буде.

Перша така подія – нібито масовий запис лисхімбудівців добровольцями на фронт. У більшості публікацій, що стосуються періоду 1941 року, повторювалася цитата з книги Олександра Зенова: «У перші дні війни 400 лисхімбудівців подали заяви з проханням послати їх на фронт. Прохання 300 із них були задоволені».

У деяких публікаціях ця тема була розвинена. Наприклад, на порталі «Сєвєродонецьк-онлайн» був опублікований матеріал без вказівки автора «Історія створення міста (частина друга)» (https://sd.ua/media/node/227), в якій цитувалася заява, подана машиністом залізничного цеху Е .В. Руденко та його сином Валерієм: «У цей час, коли на нашу Вітчизну напала фашистська звірина, ми просимо райвійськкомат зарахувати нас добровольцями до лав Червоної Армії і залишити там довічно, бо ми добре знаємо, що поки існує у світі капіталізм, він весь час намагатиметься знищити завоювання Великого Жовтня».

І далі: «25 червня жіноча рада селища, головою якої тоді була Є. К. Агафонова, провела у клубі збори домогосподарок. У прийнятій під час зборів постанові говорилося: «Ми, дружини робітників, інженерно-технічних працівників і службовців, заявляємо нашій партії та радянському уряду, що своєю самовідданою працею будемо зміцнювати міць нашої Червоної Армії, а якщо буде потрібно, готові будь-якої хвилини стати на захист своєї Батьківщини зі зброєю в руках». На другий день 286 домогосподарок принесли свої заяви, в яких зазначалося, що вони вважають себе мобілізованими до закінчення розгрому фашистської Німеччини».

300 лісхімбудівців, які нібито пішли в перші дні війни на фронт, — це дуже багато. Якщо враховувати, що на той час у селищі проживало 3,5 тисячі мешканців. І виникає питання: «Чому в жодній з численних публікацій про воєнні роки Лисхімбуду немає жодної інформації про ратні подвиги людей, які нібито пішли звідси на війну»?

Таку інформацію можна знайти про мешканців Борівського чи Сиротиного, але не про Сєвєродонецьк чи Лисхімбуд. Тільки у виданні «Історія міст і сіл Української РСР» у статті про Сєвєродонецьк наведено одне прізвище нібито сєвєродончанина – учасника війни. Це Олексій Іванович Агафонов. Він же згадується в статтях про Борівське та Лисичанськ.

Дві вулиці та один провулок Сєвєродонецька носять прізвища учасників війни – героїв Радянського Союзу. Але уродженець Борівського Олексій Агафонов і до війни, і після неї – мешкав у Пролетарську. І лише згодом переїхав до Сєвєродонецька. Василь Федоренко до війни мешкав у Лисичанську, там же перебував в окупації. До Сєвєродонецька він теж переїхав після війни. Володимир Сметанін з 1934 по 1938 роки жив на хуторі Павлоград, який до складу Лисхімбуду був включений лише у 1939 році. Навчався та працював він у Лисичанську. Звідти й пішов до РККА – у жовтні 1938 року. І на війні загинув. Можливо, що у Лисхімбуді він жодного разу не був. Принаймні інформації про це немає.

У тому ж виданні «Історія міст і сіл Української РСР» щодо кожного населеного пункту наводяться дані про кількість жителів, які воювали на війні. Так, на фронті боролися 1150 жителів Борівського, з яких понад 400 загинуло. Воювали 147 жителів Сиротино, понад 8 тисяч жителів Лисичанська, понад 4 тисячі жителів Рубіжного. І тільки щодо Сєвєродонецька такої інформації немає.

Немає у Сєвєродонецьку й пам'ятника жителям Лисхімбуду, які загинули на фронті. Такі пам'ятники є у Лисичанську, Кремінній, Борівському. Але не у Сєвєродонецьку. Існуючі в місті хіміків пам'ятники – це пам'ятники воїнам, які загинули під час визволення або при обороні населеного пункту. І загиблим тут мирним мешканцям. Але не лисхімбудівцям, які загинули на війні.

У повоєнний час у Сєвєродонецьку жило багато ветеранів війни, у місті була велика й активна ветеранська організація. Точніше, дві ветеранські організації – міська та азотівська. Але якщо знайомитися з доступними біографіями членів ради ветеранів, то всі вони переїхали до Сєвєродонецька вже після війни. А на фронт вирушали з інших населених пунктів.

З 1965 року до дня смерті проживав у Сєвєродонецьку і мій дядько, Свєтіков Михайло Іванович, кавалер ордена Слави та ордена Червоної Зірки. Та й солдатської медалі «За відвагу», звісно ж. Але в Лисхімбуді він ніколи не жив.

У Лисичанську та селах Лисичанського району, у тому числі й у тих, які згодом були включені до складу Сєвєродонецька, проводилася мобілізація. Крім того, молодь із цих сіл залучали до будівництва оборонних споруд.

А ось про Лисхімбуд такої інформації немає. І факти свідчать, що люди, які проживали тут у червні 1941 року, здебільшого поїхали не на фронт, а в евакуацію зі своїми підприємствами. Така місцева аномалія.

27 липня 1941 року будівельне управління «Донбастяжбуд», яке будувало в Лисхімбуді азотно-туковий комбінат (далі АТК), та підрядники, залучені до цієї роботи, були перетворені на будівельно-монтажну воєнізовану частину та у повному складі, разом з механізмами та будматеріалами, евакуйовані на Урал. 26 серпня 1941 року їх було передано до 4-го будуправління ГУ ОБР НКВС СРСР.

Починалася робота з перенесення із західних і центральних областей країни в Березники, Губаху, Черчик п'яти азотно-тукових заводів. І там потрібні були будівельники та монтажники, які мають досвід роботи з таким обладнанням. А більшість чоловіків, які жили в 1941 році в Лисхімбуді, були саме такими.