LII. І хмари розвіялись

З Лондіра їх вибралось десятеро. Коней вкрали у найближчому селі. Ріна запамʼятала де, і пообіцяла собі повернутись і заплатити селянам. Спершу вони побоювались, що за ними послали королівську варту в погоню, але дні йшли, а їх ніхто не шукав. Врешті Ріна вирішила не ховатись, і наступні два дні вони їхали гірським трактом. По дорозі їм зустрічались загони королівської армії, які слідкували за дорогою, але жоден з них не зупинив їх. “Очікують армію Бетеля”, — вирішила Ріна.

В обід на четвертий день добрались до Шендера. Тут їх зустріли мегіни, які не одразу погодились пропустити в місто. Навіть те, що Ріна говорила з ними рідною мовою, не допомогло. З пів години вони очікували на околицях. Жінка поглядала на мегінів — високих, широкоплечих, із бісером, вплетеним у волосся, трьома зеленими цятками на лобі, і думала над тим, що зовсім не памʼятає дому. Що коротка поїздка до Мегінкару не пробудила в ній теплих відчуттів. За останні чотири дні їй було про що подумати. Ріоталі був мертвий, вона помстилась за Астрі й не знала, що тепер робити з тим життям, що лишилось.

— Джо!

Вона обернулась і розплилась в усмішці. Артур — почервонілий від бігу — проскочив повз вартових-мегінів і ледь не зніс Ріну. Міцно стиснув у обіймах, навіть підхопив на руки й покрутив у повітрі.

— Все, все, відпусти, — спробувала вибратись Ріна.

— Ти жива! Ти жива!

Здавалось, він ось-ось заплаче. Всі хлопці, що стояли навпроти, відвели погляди. Навіть Тедді стало ніяково.

— Ти ціла? Не поранена?

— Я ціла, Артуре.

Ріна нарешті змогла відбитись від обіймів хлопця. Той витягнув з кишені записку, на якій мегінською було кілька слів від Бетеля, щоб Ріну з іншими хлопцями пропустили. Вартові неохоче махнули рукою, і нарешті жінку впустили до міста. Вони вже зайшли, коли до них підбіг Кріс — не такий захеканий і червоний, як Артур, але все ж по ньому було видно, що він біг. Оллі теж був з ним.

— Джо!

Вони обійнялись, можливо взагалі вперше. Кріс відсторонився.

— І що? Вийшло?

— Я вбила Ріоталі.

Кріс розсміявся. Вперше Ріна почула його сміх. Він поплескав її по плечу і відійшов у сторону, дозволяючи й Оллі обійняти жінку.

— Треба розказати Ґілберту.

— Він тут? На скількох вистачило кораблів з Дарану?

— За нами припливла леді Сафонська. З королем Альбертом. Кораблів було задосить.

Ріна витріщилась на Кріса.

— Адель? Вона тут?

Він кивнув, і поспішив показати дорогу до ратуші. Ріна встигла як раз в той момент, коли Бетель вже збирався виїхати з міста на чергові перемовини з лордом Саганським. Той не спішив вступати у відкритий конфлікт з армією принца, але і пропускати їх відмовлявся.

Крім Бетеля тут був і Альберт, який встиг підморгнути Ріні, варто було їй зайти до зали, і Адель, яка не відходила ні на крок від ладиронського короля, а також Арніка, мер Шендера, Сора Рагський і ще кілька мегінських генералів, яких Ріна не знала. Вони уважно вислухали її доповідь.

— Влучнішого моменту не придумати, — похвалив її Бетель. — Ви — наш герой, Ріно. Якщо маєте таке бажання, прошу, їдьте з нами на перемовини.

Жінка недовірливо обернулась, але Кріс підштовхнув її вперед, і врешті вона погодилась. Замість того, щоб сісти на коня, Ріна залізла в карету до Адель. І коли вони поїхали, жестами спитала:

“Що відбувається між тобою і королем Ладиронії?”

Адель роздратовано глянула на жінку і відвернулась.

— Прошу тебе, Адель, — попросила Ріна. — Я бачила твого батька. Він просив приглянути за тобою.

— Як він? — Дівчина одразу ж скинула з себе байдужий вираз обличчя. Очі її горіли. — Він здоровий? А матінка?

— З вашим батьком все добре. Але леді Люсі хвора, тому він не зміг втекти зі мною.

Адель ледь стримала сльози.

— Все через мене, — прошепотіла і закрила обличчя долонями.

— Адель…

Ріна підсіла збоку від дівчини й обійняла. Врешті Адель розплакалась на її плечі, плакала довго, всю дорогу. Мегінка не квапила, не заспокоювала: дозволяла виплеснути весь відчай, що накопичився. Карета зупинилась, і лише тоді Адель відсторонилась. Арніка помітила її запалені очі, але тактовно промовчала. Колишня королева знову була в алітерській сукні, але не забула про мегінські цятки, і волосся її не було заплетене.

Ріна не впізнала місто, в якому вони зупинились. Вона взагалі погано знала Саганію, раніше їй не доводилось тут бувати.

Алітерці у військовій формі провели всередину тільки тих, хто брав участь у перемовинах: мегінські воїни, що супроводжували принца, лишились біля входу.

— Доброго здоровʼя принцу, — привітався Такао Саганський і запросив гостей за стіл.

Спершу для Ріни не знайшлось стільця. Лорд Саганський кинув на жінку здивований погляд, але жестом наказав принести крісло для неї.

— Боюсь, моя відповідь не змінилась, — одразу заявив Такао. — Я не дозволю вам пройти вглиб Алітеру. Я служу своєму королю.

— Ріоталі мертвий, — заявив на це Бетель.

Хвилину принц насолоджувався здивуванням на обличчі Такао. Це був вже поважного віку алітерець. Про нього ходили чутки, що він не особливо вірний короні, скоріше власним інтересам, і Бетель теж про це знав.

— Ви ж розумієте, що буде далі, — продовжив принц. — Масахіко вісім, до того ж Ріоталі не був сином короля Хотаку. Останній живий син мого батька це я.

— Це лише ваші слова, — пробурмотів лорд. — Пробачте, я не хочу ставити їх під питання, але ви вимагаєте, щоб я відкинув все, у що вірив останні років тридцять, не менше.

— Хіба король Хотаку не ненавидів завжди Ріоталі? Він знав. Знав, що королева Міяна була вже вагітна, коли він брав її в дружини.

Такао мовчав. Хмурився.

— Але проблема навіть не в цьому, — продовжував тиснути Бетель. — Ви знаєте, хто правитиме до повноліття Масахіко, якщо все лишити, як є. А я не памʼятаю, щоб лорд Корський мав приязні стосунки з вами.