XLIX. Минуле на кінчиках пальців

Коли Юндер прокинувся і не знайшов поруч з собою Ріни, одразу ж вискочив з намету. Він не встиг навіть взутись, і ноги миттєво промокли у мокрій траві. Всю ніч йшов дощ.

Ріна здивовано глянула на чоловіка, інші алітерці теж кинули свої справи й витріщились на генерала.

— Зайди, Ріно, — буркнув Юндер і повернувся до намету.

Жінка слухняно зайшла всередину і лишилась біля входу.

— Я спершу подумав, що ти втекла, — зізнався генерал, і Ріна здивовано підняла брови.

Вона дістала з кишені маленький записник, який купив їй Юндер, і вивела дрібно:

“Я ж обіцяла”.

— Знаю, знаю. — Чоловік натягнув чоботи, пригладив відросле волосся, яке стирчало у всі боки. — Я просто досі не можу повірити, що справді знайшов тебе.

Вони вже проїхали Люар, і наближались до півночі. Мряка ховала дорогу далі ніж на десять ярдів вперед. Листя вже жовтіло, і ліси ставали схожі на різнобарвне море.

Ріна наполягла на тому, щоб самій впевнитись, що Артур цілим і неушкодженим добрався в Даран. Звідти вони повернулись в табір алітерців. Юндер лишив замість себе двох генералів другого рангу, взяв із собою пʼятдесят найвірніших воїнів, і так вони подорожували на північ ось вже шість днів. Спершу Ріна не звертала уваги на супутників. До того ранку, коли вони заспівали уліадські пісні. Жінка здивовано озирнулась і тільки тоді зрозуміла, що всі хлопці були вихідцями з півдня. Жодного біловолосого рогатого алітерця серед них не було. Вона глянула на Юндера, який їхав поруч, а той знизав плечима, мовляв, бачиш, я не змінився. Але це було брехнею, лише фасадом, яким він намагався заспокоювати себе. Насправді Юндер змінився, Ріна зрозуміла це через кілька місяців після Отрадської різні. Тоді вона вже могла ходити й навіть бігати, але мовлення її було сумішшю всіх відомих звуків і нагадувало плетиво чотирирічки, а руки тремтіли як у старих. Ґілберт привів її в темну кімнату, де була Агнес. Спершу Ріна подумала, що дівчина вмиває когось, хто тихо стогнав. Вона підійшла ближче, і зрозуміла, що та промивала очниці чоловікові. Пусті, скривавлені очниці. Ріна злякано відступила на крок.

— От хто твій чоловік, — з насолодою сказав Ґілберт. — А ми його лікували!

Алітерські воїни знову заспівали уліадські пісні, і Ріна змахнула з себе спогади. Спогади не мали сенсу. Вона зареклась не думати про минуле, поки не вбʼє Ріоталі. Але чим ближче була північ, тим сильніше нервувала Ріна. А якщо їй не вдасться? Найбільше вона боялась схибити, померти дарма.

— Привал! — сповістив Юндер.

Вони зупинились на галявині біля дороги. Хтось з хлопців варив кашу на скору руку, а Ріна, за відсутністю справ, вешталась по табору. Її рушниці й пістоль Юндер забрав ще при зустрічі, і неможливість почистити їх нервувала жінку все сильніше. Вона встигла виробити прості, але дієві звички, за якими навчилась ховатись від зайвих думок і емоцій, і їй не вистачало їх.

Врешті Ріна не витримала і сіла поруч з одним з хлопців, який як раз чистив свою рушницю. Той здивовано глянув на жінку, але нічого не сказав. Воїни взагалі погано розуміли, що відбувається, але встигли побачити те, наскільки генерал піклувався про Ріну, тож побоювались підходити до неї. Вони сиділи пару хвилин у тиші, поки інші здивовано зиркали, і врешті хлопець не витримав:

— Вам цікава зброя? — Ріна кивнула. — Хочете потримати? Вона розряджена.

Він обережно передав жінці рушницю.

— Мене звати Марк. А вас Ріна?

Жінка кивнула і вимогливо протягнула руку. Врешті хлопцеві довелось віддати й шомпол разом з ганчіркою і маслом. Ріна спритно розібрала вже зібрану і змащену рушницю, просто щоб відчути її у руках.

— Ви схоже знайомі зі зброєю. Ви служили в армії?

Ріна глянула на хлопця. Він був молодим, років двадцяти пʼяти. Напевно, він не брав участь в Отрадському повстанні. Ріна зібрала рушницю, поставила поруч, дістала записник і написала коротко: “Була в Отраді”. Марк взяв запропонований записник.

— Нічого собі! — вигукнув він. — Справді?

Інші хлопці, зацікавлені розмовою з таємничою незнайомкою у чоловічому одязі, яка ночувала з генералом всі пʼять ночей, підійшли ближче й оточили Ріну з Марком.

— Ріна була в Отраді! Під час повстання!

Хлопець, який стояв справа, вже відкрив рот, щоб спитати щось, але його за шкірку відтягнув Юндер.

— А ну розійшлись! — гаркнув генерал, і навіть Ріна здригнулась. — І ти теж, Марк!

Хлопець ображено засопів, взяв свою рушницю і поплентався за іншими. Юндер сів навпочіпки перед Ріною і взяв її долоні у свої, став перебирати пальці.

— Ти не злякалась?

Жінка здивовано вигнула брову і ледь усміхнулась, покачала головою. Юндер памʼятав її іншою. Тою, яка боялась дотиків і близькості з чоловіками. Тою, яка вставала на захист слабких і мріяла рятувати життя. Юндер памʼятав Ріну тою, якою вона воліла б стати знову, але Алітер зламав її. Ріоталі зламав її.

Жінка висмикнула пальці з його долонь, і Юндер відняв руки, піднявся. Навіть відступив на крок.

— Пробач. Ходи, обід вже готовий.

На вечір вони зупинились у лісі. Юндер сам розклав намет, і приніс Ріні вечерю всередину. Кілька хвилин він лише споглядав за тим, як вона їсть, поки жінка не кивнула на його порцію.

— Хочеш? — без вагань запропонував чоловік, але Ріна покачала головою.

Вона звикла їсти небагато. Нарешті Юндер неохоче почав вечеряти.

— Це овочі з мʼясом, твої улюблені, — сказав він, і мегінка тільки зараз зауважила, що їсть. — Сподіваюсь, вони тобі ще подобаються.

Ріна кивнула й усміхнулась. Перші дні вона змушувала себе розтягувати краєчки губ, але тепер усміхатись стало простіше.

— Памʼятаєш, як вони згоріли в тебе, коли ти вперше хотіла приготувати їх? — Юндер тихо розсміявся. — Але ми все одно їх зʼїли, бо що тобі, що мені було шкода викидати. А Ялі відмовився, і сказав, що він краще буде голодним, ніж їсти згорілу їжу.

В Ріни навіть усмішка не сіпнулась. За ці шість днів Юндер часто згадував минуле, і вона вже звикла до цього. Інколи жінка думала про те, чи справді так часто він згадує ці дрібниці, чи лише намагається нагадати їй. Можливо він вважав, що крім здатності говорити вона втратила і памʼять.