XLVIII. Домовленість трьох

— Тож ви вийшли з Дарану і хотіли втекти? — Юндер підсумував коротку і плутану розповідь, яку вигадувала Ріна, а перекладав з її жестів Артур. — Чому?

— Чому ми хотіли втекти з облоги? — іронічно перепитав уліадець, і жінка поглядом попередила його притримати язик за зубами.

— Так, яку інформацію ви мали передати?

— Нічого ми не мали передавати!

— Нагадай імʼя, — попросив Юндер.

— Артур Вудс.

— Артуре, я занадто добре знаю Ріну, щоб повірити в те, що вона вирішила просто втекти. — Чоловік обернувся до мегінки й легенько стиснув її долоні. — Розкажи мені, куди ви йшли.

Ріна кинула погляд на свої руки, натякаючи, що вони потрібні їй, щоб говорити, і Юндер відпустив.

— Ми йшли у Волвар, — переклав Артур і нахмурився. — Папір… Листи не приходили. Ми мали дізнатись, що в них.

— То ти весь цей час була в Дарані? Ґілберт Фокс відправляв мене на північ, Фредерік Джинджер відправляв мене на північ. — Алітерець покачав головою. — Я так і знав, що вони змовились і брешуть. Але чому…

Юндер замовчав. Він не хотів знати відповідь на своє питання, натомість задав інше:

— Що сталось з твоїм голосом?

Ріна підібгала губи й показала Артурові лише один жест: пальці на обох руках розчепірені в різні сторони.

— Король.

— Ріоталі? — уточнив Юндер.

Ріна кивнула Артурові, дозволяючи переказати все, що він знав.

— Твій король зробив це з Джо, — хлопець осікся і виправив себе: — З Ріною. В Отраді. Вона прийшла до нього, коли зрозуміла, що короля Хіроторі отруюють. Він намагався задушити її. А потім…

Артур глянув на Ріну, і вона підказала жестами:

— Через нестачу крові в голові… — Жінка застигла, вона не мала жестів для хвороб. — Вона не може говорити, — закінчив за неї хлопець. — Тож це все Ріоталі винен.

Ріна фізично відчула нічну прохолоду між собою і Юндером — чоловік відсунувся. Він піднявся, пройшов вперед, назад по вже витоптаному полю.

— Розведіть багаття! — гукнув комусь з алітерців. Повернувся до Ріни й сів на місце. — І що було тоді?

— Твій король застрілив свого брата, щоб зійти на трон!

— Ти ж не очікуєш, що я повірю в це? Ти можеш знати Ріоталі хіба з розповідей інших повстанців, я знаю його все життя. Родина завжди була для нього на першому місці. Він би не зміг вбити Хіроторі.

— То спитай в Ріни!

— Ти бачила це? — Юндер майже пошепки звернувся до жінки.

Ріна зазирнула йому в обличчя і знову впевнилась, що правильно вчинила, уникаючи його останні вісім років. А можливо він взагалі про все знав і був частиною плану Ріоталі, а зараз лише удавав, що здивований. Часто жінка розмірковувала над цим: чи міг насправді Юндер допомагати Ріоталі стати королем? Спершу вона була впевнена, що так і було. Потім сумнівалась, але, коли він став катувати повстанців, то остаточно впевнилась, що він знав. Вони разом з Ріоталі шукали останніх свідків його злочину.

— Ти не бачила, — зробив висновок генерал і обернувся до Артура: — Ти взагалі був ще дитиною вісім років тому. Тож про це вам могли розказати лише повстанці. І вони могли збрехати.

— Ти зовсім тупий? — Артур від здивування підняв брови й навіть розвів руками. — Ріоталі намагався вбити її!

Юндер глянув на жінку, поглядом запитуючи, чи це правда, і вона кивнула.

— Я мушу обдумати все.

Він піднявся, запалив трубку від багаття, яке встигло розгорітись, і повернувся спиною. Ріна з Артуром тим часом активно перемовлялись жестами. Юндер не зважав. Він вже знав, що зробить, варто було йому побачити жінку. Хлопець взагалі не мав значення. Він не міг його вбити, Юндер бачив, що вони з Ріною близькі, тож він просто забере його з собою. І він має поговорити з Ріоталі. Прояснити й зрозуміти нарешті, що трапилось в Отраді.

— Ви поїдете зі мною, — вирішив Юндер і струсив тютюн до багаття.

— Куди?

— В Лондір.

— На страту?

— Поговорити з королем.

— Поговорити..? — Артур ледь не розсміявся. — Якщо хочеш нас стратити, не обовʼязково везти так далеко.

— Вас ніхто не стратить.

— А якщо ми праві, і твій король справді намагався вбити Ріну? Що тоді?

Юндер глянув на жінку, яка спокійно споглядала за перепалкою.

— Я не дозволю тобі постраждати, — пообіцяв він. — Ми лише поговоримо з Ялі.

Ріна стримала сумну посмішку. Він і досі називав короля Ялі. Наче в тому алітерцеві ще лишилось щось людське. Юндер досі вірив йому. Він повірить всьому, що скаже Ріоталі, тепер Ріна була впевнена.

— В столиці Адель, я все поясню їй, — продовжив генерал. — Коли король побачить тебе, то визнає наш з нею шлюб недійсним.

Ріна трохи нахилила голову.

— Ти, авжеж, чула про наш шлюб? — перепитав Юндер, і жінка кивнула. — Я не забував тебе. Я не планував одружуватись зовсім. І Пармелія, вона чекає на тебе у столиці!

Ріна прикрила очі. Вона памʼятала маленьку Пармелію, яку була готова назвати своєю донькою. Особливо в перший рік її тягнуло повернутись, викрасти дівчинку. Але тепер ці спогади були такими ж тьмяними, як імлисте дно озера.

— А ти не думав, що Ріна і не планувала вертатись до тебе, лорде Сафонський? — прошипів Артур, навмисно назвавши Юндера на нове імʼя.

Генерал навіть не глянув у його сторону, він не відводив погляду від мегінки.

— Може просто відпустиш нас і не будеш встрягати? Твої люди й так зруйнували прекрасний момент, — продовжував знущатись з нього Артур.

— Обережніше, хлопче, — попередив його Юндер, — ти ще не у кайданках, бо мусиш перекладати, що мені говорить моя дружина.

— Не таким вже й добрим ти був чоловіком, якщо вона від тебе втекла.

— Ріно, — генерал обернувся і знову ухопив її за руки, — коли все закінчиться, ми зробимо, як ти хочеш. Заберемо Пармелію. Можемо поїхати в Мегінкар, можемо в інше королівство. Якщо ти побоюєшся Ялі, то я сховаю тебе.

— Коли все закінчиться? — обурився Артур. — Ти говориш про повстання, яке ми підняли!