XLVII. Їхня обіцянка

— Я піду, — прошепотіла Ріна і спробувала висмикнути свою руку, але Ґілберт тримав міцно.

— Пошли когось з хлопців, — прохрипів чоловік.

Він спробував поворухнути ногою, і зашипів від болю, що прошив його до самої маківки.

— Про тебе потурбується Агнес. Вона вправна…

— Я не за себе переживаю, — перебив Ґілберт.

— Навіть якщо мене зловлять, Юндер нічого мені не зробить. — Ріна все ж забрала свою руку з хватки чоловіка.

— Крім того, що він десь закриє тебе?

— Тоді я втечу. — Мегінка усміхнулась, подалась вперед і обійняла Ґілберта. — Я повернусь до вас.

Вона відсторонилась, і погляд її затримався на тому місці, де мала б бути ліва нога командира, а натомість все було у бинтах. Здригнулась. Перевʼязки робила Агнес, бо в Ріни тремтіли руки, варто було їй торкнутись скаліченої кінцівки. Ґілберт помітив її погляд і накрив ногу ковдрою.

— Це не твоя провина. Ти зробила все, що могла.

Спершу вони сподівались врятувати ногу. Кілька годин Ріна намагалась зшити розірвану артерію. Лише вдруге вона робила схоже. І їй не вдалось. Ніхто з лікарів у Волварі не міг провести таку операцію, і врешті, щоб врятувати життя Ґілберту, вони остаточно перевʼязали йому артерію і відрубали кістку.

— Якби я практикувала останні роки…

— Не існує ніякого “якби”. — Ґілберт підніс її долоню до губ і лишив легкий поцілунок. — Є гірші проблеми, ніж одна відрізана нога посереднього воїна.

— Нам потрібно пробитись до Бетеля. Але голубів немає. Ми не можемо надіслати звістку в Даран, тільки якщо самі підемо. Я дійду, обіцяю. Я дійду і повернусь. В Дарані мають бути кораблі. Якщо ми візьмемо їх і підпливемо до Волвару…

— Їх не вистачить на всіх. — Ґілберт перебив і без того незвʼязну оповідь Ріни. — Якщо все вийде, то ти мусиш повести хлопців вперед. — Жінка хотіла заперечити, але він не дав: — Візьми найсильніших, найкращих. Я не стану займати чиєсь місце на кораблі. Я слаб, каліка, і чи не найгірший з усіх відомих мені командирів.

— Завдяки тобі ми досі тримаємось…

— Ні, через мене ми тут. 

— Якби Бетель встиг…

— Не існує “якби”. Йди, Ріно.

— Я повернусь.

Ґілберт стиснув її руку на прощання, а тоді відвернувся, щоб не бачити, як за жінкою закрились двері. За ними вже чекав Артур. І Ріна знала, що він їй скаже, тому випередила його:

— Ти не підеш зі мною. Я піду сама.

— Ні, не підеш. Ти можеш спробувати, але я все одно виберусь і слідуватиму за тобою.

На підтвердження своїх слів Артур ні на крок не відставав, і разом вони пройшли у велику кімнату, де спали не тільки вони, а ще четверо уліадців. Була вже пізня ніч, і хлопці лежали на ковдрах. Вони прокинулись, коли Ріна зайшла з лампою у руці, щоб забрати свою сумку.

— Срані виродки! Тут сплять взагалі-то! — крикнув один з них.

— Закрийся, поки я тебе не закрив! — гаркнув на нього зверху Артур, і хлопець перевернувся на інший бік, продовжуючи бурчати вже собі під ніс.

Артур теж швидко скинув свої речі в сумку і вийшов вслід за Ріною.

— Я не відійду від тебе ні на крок. — Ухопив за руку, яку жінка спробувала вирвати, але він був сильніший. — Джо! Прошу, не змушуй мене проходити через це. Я не зможу сидіти тут, за стіною, поки ти будеш десь там, посеред степу, ховатись від королівців.

Ріна зітхнула. Коли він встиг так вирости? Погляд блакитних очей був серйозним як ніколи, зуби міцно стиснуті.

— Я все одно піду за тобою.

— Добре, — здалась жінка. — Візьмемо пістолі й рушаймо.

Вони вислизнули з міста на човні. Пливли тихо, майже не гребли, щоб з берега їх не було чути. Орієнтувались на місяць і на вогонь, розведений у таборі алітерців. Під ранок висадились на берег і заховали човен у кущах. Хтозна, чи не доведеться таким же шляхом вертатись назад. Тут майже не було лісів: поля і поля, частина з яких була вкрита згнилою пшеницею, яку не було кому зібрати цієї осені.

Ріна з Артуром тримались якомога далі від доріг. Мовчали, прислуховувались до куріпок і степових чайок. Кілька разів вдалині вони бачили людей, тоді пригинались, лягали на землю і молились, щоб ковила сховала їх від сторонніх очей. 

На ніч лишились в полі, просто неба, в кількох милях від Дарану. Артур підгорнув під свій плащ більше сухої трави, щоб було мʼякше, і ліг зверху, жестом запросив Ріну в обійми.

— Буде холодно, — прошепотів жінці, і вона не стала пручатись.

Вперлась спиною йому в груди, і Артур обвив руками її за талію, міцніше притиснув до себе.

— Я люблю мріяти про те, яким буде Алітер, коли ми скинемо Ріоталі, — прошепотів хлопець їй на вухо. Його губи майже торкались її шкіри, і Ріна відчула, як все в животі стислось від того. — Ти станеш знову лікаркою, я стану… — Артур задумався. — Стану міністром.

Ріна ледь чутно засміялась.

— Чому ні? — пошепки обурився хлопець і таки поцілував її в шию. — Я буду найкращим міністром. Я вмію розпоряджатись грішми. І вмію писати. Думаєш, ті насумрені алітерці знають більше?

Він вже не ховаючись лишав поцілунки на її шиї, відтягнув сорочку і торкнувся губами дрібних шрамів на плечах.

— Не зараз, — спробувала відштовхнути його Ріна, але вклала у свій жест так мало сили, що Артур його ледь відчув.

Підняв голову, оцінюючи чи справді вона хотіла, щоб він відпустив її. Жінка обернулась обличчям до нього, сама торкнулась губами його шиї, лишила легкий укус навколо ключиць. Артур застогнав, і вона накрила його рот долонею, штовхнула на землю.

З самого початку повстання в них не було ні хвилини наодинці. 

Ріна розвʼязувала шнурівку на його штанах, коли Артур притягнув її ближче.

— Коли це закінчиться, давай хоча б спробуємо? Я не прошу дітей, я не прошу одружитись. Я хочу…

Ріна не дала йому договорити — накрила його губи вимогливим поцілунком. Руки її вже встигли впоратись із завʼязками. Вона відсторонилась, вхопилась за його сорочку, щоб висмикнути зі штанів, коли почула легкий свист.