Розділ 5. XLVI. В облозі

Коли Ріна прийшла на тренувальний плац, Артур вже сидів на землі й чекав її. Кинджал лежав поруч.

— Ти рано, — підмітила жінка, і хлопець підняв на неї почервонілі очі.

— Не міг спати.

Вже тиждень, як вони були в облозі, і всі девʼять діб Артур не міг зімкнути очей. А варто було провалитись у сон, як в уяві виникала одна і та сама картина: закриті ворота, в які бились мертві з тої сторони з такою силою, що навіть стіни й земля під ногами тремтіла. Артур просинався, інколи знаходив Ріну поруч, інколи — як цієї ночі — взагалі не знав, де вона. Він не жалівся на то, вже звик.

— Сьогодні знову ти сам? — спитала жінка, хоча і так вже знала відповідь.

— А кого ти чекаєш? — вибухнув Артур. — Вони мертві! А хто залишився живим, той виглядає так, наче боги забрали їхні душі!

Ріна витріщилась на нього, не знаючи що відповісти. Вона обвела поглядом пустий майданчик і врешті зітхнула.

— Мені шкода.

— Чому ми не говоримо про це?

— Ми говоримо зараз, — розгубилась жінка.

— Так, бо я вже більше не можу мовчати! — Артур підскочив на ноги й став ходити взад і вперед. — Як ти живеш з цим? Як ти взагалі… живеш з цим?

Ріна знизала плечима. Вона жила і з гіршим. Вона бачила смерть. Вона приносила смерть. Вона відчувала смерть.

— Немає вибору. Ти або виживеш і будеш мститись за полеглих товаришів, або загинеш, і це буде ще одна перемога алітерців.

— Коли ти наказала…

— Ми мали закрити ворота, — перебила його Ріна.

Погляд її був важкий, губи стиснуті в тонку лінію.

— Я знаю. Я розумію. Я лише… Я не можу пробачити нам. — Голос Артура захрип, і він закінчив напівшепотом: — Не можу пробачити, що ми живі. Чому ми?

— Ми наступні. Я думаю так, і мені легше.

— Ти не відчуваєш провини?

Авжеж Ріна відчувала. Вона просиналась з цим відчуттям кожного ранку, а вечорами, коли не могла заснути, воно дряпало її зсередини.

— Відчуваю, — зізналась жінка. — За Ґілберта, за Робба, за Томмі, за Тома Солсбері. І за інших хлопців, які загинули. Але нам не можна зупинятись, Артуре.

— Ми в облозі. — В хлопця вирвався нервовий смішок. — Нас вже зупинили.

Це було правдою. Волвар був в облозі. Щобільше, містяни вже не були раді їхній присутності. Ще кілька днів, і вони самі видадуть всіх повстанців — живих чи мертвих — війську Юндера, аби той зняв облогу. Ріна відчувала на собі злі, роздратовані погляди на вулицях. Три дні тому вона наказала всім повстанцям зняти червоні стрічки з рукавів. Якщо містяни й спробують учинити різню, то нехай спершу розберуться, хто є повстанцем.

Але все це було лише тимчасовими заходами. Їх прорвалось до міста три тисячі, і менш ніж тисяча з них були повстанцями. Вони могли б вибратись морем, але кораблі Сірого Фреда лишились на дні біля Баконської фортеці. В них ще була зброя, проте вона не мала сенсу без людей.

— Як командир? — спитав Артур, зрозумівши, що Ріна остаточно закрилась в собі.

— Так само. З ним Агнес, — роздратовано відповіла жінка. — Ми будемо тренуватись?

Хлопець скривився і мовчки пішов геть з майданчика.

Неочікувано для самої себе Ріна зрозуміла, що їй самотньо. Майже все літо Артур не відходив від неї ні на крок, тягнув до інших, змушував спілкуватись з усіма. Жінка вже і не памʼятала, коли востаннє прислухалась до тиші навколо. Вона покачала головою сама до себе і пішла до стіни.

Вже п'ятий день Оллі проводив на стіні цілий ранок, аж поки Кріс силою не змушував його спуститись. Той ранок не був виключенням. Але якщо попередні дні Ріна намагалась уникнути зустрічі з Оллі, то тепер сама підійшла до хлопців на стіні. Кивнула Крісові, на що він зробив незрозумілий жест головою і знову покосився на друга.

— Є якісь зміни? — спитала Ріна просто щоб почати розмову. Вона і сама постійно приходила на стіну і знала, що змін немає. Принаймні не на їхню користь.

Оллі відірвав погляд від табору алітерців, який вони розбили за милю від стіни, глянув на неї й здригнувся.

— Оллі, — тихо покликала жінка, — я… Мені шкода.

— Ти наказала закрити ворота. Ти бачила, що Робб ще там.

Ріна глянула вниз, під стіну, туди, де ще можливо було розрізнити тіло Робба від маси інших тіл. Алітерці забрали лише своїх вбитих, повстанців лишили гнити й на поталу птахам.

— Тепер він тут, — прошепотів Оллі.

Вони думали над тим, щоб забрати тіла вночі, але ні Ріна, ні інші троє командирів, які лишились живими, не хотіли так ризикувати.

— Я мусила віддати той наказ.

— Я знаю. — Оллі обернувся. На очах його стояли сльози. — Я мав повернутись за ним.

— Ти б марно загинув! — втрутився Кріс. — Робб не хотів би, щоб ти загинув просто через відчуття провини.

— Я мав частіше говорити з ним. Я мав…

— Оллі! — Ріна ухопила хлопця за руки й міцно стисла. — Він все розумів. Це ж Робб, він би одразу сказав тобі, якби щось було не так. Він прожив коротке життя, але щасливе. Він був там, де хотів, з тими, кого любив, і ніколи не шкодував. Навіть коли ворота закривались, він не шкодував.

— Ти не знаєш…

— Він показав мені.

Ріна приклала пальці до губ, а тоді склала долоню і провела пальцем коло у повітрі, повторюючи останній жест Робба, який бачила.

— Приємно залишатись в облозі. От що він сказав. Жартував до останнього.

Оллі пару секунд здивовано витріщався на жінку, а тоді розсміявся і заридав одночасно.

— О Велика Ріка… — пробурмотіла Ріна і подалась вперед, обійняла хлопця.

Він довго ридав у неї на плечі, а Кріс палив поруч трубку. Погляд його бездумно ковзав по Оллі, Ріні, в якої вже затекли руки, по алітерських наметах і похмурому небу.

— Вони не намагаються штурмувати, — врешті промовив хлопець задумливо.

Оллі відірвався від сорочки Ріни, яку встиг намочити сльозами, і боязко відпустив жінку.

— Навіщо? — мегінка ледь посміхнулась. — Ще трохи й містяни самі відкриють ворота.