XLIV. Кров і порох

Вони йшли вже шість днів. Ріна з тривогою вдивлялась в обличчя чоловіків, які абияк несли рушниці. Вони втомились. В Отрад вони йшли як переможці, у бій, а коли Ґілберт оголосив, що вони вертаються, багато хто розцінив це як поразку. Слабину. Не всі командири хотіли повертати назад, більшість була впевнена, що вони вистоять і в Отраді, а військо сафонців, якщо і прийде, не налічуватиме понад дві тисячі. І лише приїзд Сори Рагського, який зміг втекти з Сафонії зі своїми людьми, змусив їх спішно покидати Отрад. Юндер йшов на місто з усіма чотирма тисячами сафонців.

Ріна обернулась і примружилась. Вони йшли степом, і двотисячне військо лорда Саганського, яке йшло за ними, важко було не помітити. Саганський не нападав, тримав своїх людей на достатній відстані, наче лише супроводжував назад у Волвар. Це нервувало. Це нервувало навіть сильніше, ніж потенційна зустріч з прославленим генералом Койлом.

— Ти колись бачила Баконську фортецю? — спитав Артур. Він їхав так близько, що ще кілька кроків, і їхні коні б торкнулись боками.

Ріна ледь посміхнулась. Де б не заносило її життя, а вона кожен раз верталась в місце свого увʼязнення. Фортеця була не просто оборонною спорудою, вона мала пристань. Невелику, але вона була найближчою до Отраду. До того ж фортеця була закинута після смерті Мезео Баконського, її охороняло не більше шести десятків воїнів. Вони не стали чинити опір, і фортеця здалась повстанцям сама, ще коли вони йшли до Отраду. План Ґілберта полягав в тому, щоб прямувати до Волвару, але вночі звернути до Баконської фортеці, де на них вже мали чекати кораблі Сірого Фреда.

Вечоріло, коли Ріна побачила знайомі обриси стін фортеці. До Волвару звідси було недалеко: годину пішки й вони були б за його стінами.

— Ми вчасно, — кивнув їй Ґілберт. — Привал! — гукнув трубачам, і ті видали один короткий, два довгих гудки.

Баконська фортеця не могла б вмістити в себе стільки людей, тож лишатись на ніч було вирішено під стінами. Військо лорда Саганського, помітивши, що повстанці стали на привал, теж зупинилось.

— Рогаті боягузи! — викрикнув їм Робб, наче вони могли б почути його з такої відстані.

Кріс покосився на друга з осудливим виразом обличчя, і той перекривив його.

— Оллі, Ріна, Артур! — покликав з собою Ґілберт, і вони вчотирьох вʼїхали у відкриті ворота до фортеці.

Тут вже давно не було що охороняти. Цінні речі вивіз Рейзо Баконський перед тим, як лишити фортецю напризволяще, а все інше розтягнули прудкі жителі навколишніх селищ на пару з воїнами, які мали б охороняти стіни. Ріна навіть видихнула з полегшенням, побачивши, в якому стані місце її катувань. Токамадер Баконський мертвий, а разом з ним і його дім. А Ріна жива. Чи це не найкраща помста?

— Ні… — видихнув Ґілберт ледь чутно, і Ріна змусила себе відірвати погляд від облуплених стін, щоб глянути вверх.

В небо здимався дим. Його не було видно з-за стін, але зсередини вже можна було роздивитись ледь помітну тінь на багряному небі. Ґілберт зіскочив з коня і бігом піднявся на стіну. Ріна з хлопцями зробили те саме.

— Що це? — здивувався Оллі.

Він не був посвячений у план.

— Ми мали вибратись звідси на цих кораблях? — першим здогадався Артур.

Ґілберт повільно кивнув. Три кораблі ще тліли, чотири вже затонули. Чорні деревʼяні дошки повиносило на вузький пляж попід стіни.

— Хто знав? — тихо спитала Ріна.

— Лише командири.

— Хтось з них міг донести генералу?

— Якщо так, то це повстання приречене.

Ґілберт скривився і, різко обернувшись, поспішив назад.

— Ми лишимось тут? — спитав Артур, намагаючись наздогнати командира.

— Ми всі загинемо, якщо лишимось тут на ніч. Не просто так Саганський супроводжує нас до пащі Юндера Койла.

— Ти хочеш пробитись у Волвар? — здогадалась Ріна. — Але він чекатиме там.

— Якщо лишимось на відкритій місцевості, загинемо всі. — Ґілберт вже вивів свого коня за ворота, інші ледь встигали за ним. — Ми йдемо далі у Волвар!

Після його окрику трубачі знову подали сигнал: два довгих, що означало вперед. Люди, які встигли вже викласти намети, роздратовано скручували їх назад, коней знову запрягали у повозки. До Ґілберта підʼїхало двоє інших командирів, і Ріна відстала, озирнулась. В повітрі пахло смертю. А після того, як Артур коротко виклав все, що сталось, весь їхній загін це відчував.

Юндер з військом чекав перед стінами Волвару. Ріна натягнула повʼязку під очі, зарядила рушницю, міцніше стисла її в руці. Тепер то вона вистрілить. Якщо буде потрібно, то вона вистрілить. Жінка глянула на Артура, на Оллі, який нервово крутив кинджал у руці, і важко зітхнула.

— Велика Ріка, — пошепки звернулась до мегінського божества, — нехай хлопці повернуться до Волвару цілими.

— Бій буде тут, — сказав їй Ґілберт.

Вони спішились.

— Послухайте уважно, — командир знизив голос, хоча за трубами його і так не було чути, — ми не виграємо. Але ви мусите пробитись в місто. Тримайтесь разом.

— Ми належимо до різних загонів, — заперечив йому Кріс.

— Зараз це не має сенсу.

Ґілберт обернувся. Серед повстанців вже були хвилювання. Вони бачили кілька тисячне військо Юндера, що стояло на шляху до стін, і бачили воїнів Саганського, які стояли за їхньою спиною.

— Є лише один шанс: пробитись масою і зайти у ворота. Якщо не зможемо, ми загинемо тут.

Артур здригнувся і намацав руку Ріни, міцно стиснув. Вона хотіла щось сказати йому, але слова застрягли в горлі. Протрубили два коротких високих звуки. Сигнал підготуватись до атаки. У відповідь їм зі стіни Волвару протрубили теж двічі.

— Повстанці! — закричав Ґілберт. Інші командири теж звертались до своїх людей, хоч Ріна і не могла їх чути. — У нас є лише один шанс вижити — прорвати війська алітерців і зайти у ворота. Ті, хто лишився у місті, допоможуть нам! Біжіть зі всіх сил і бийтесь як востаннє. Бо для багатьох із нас це і справді буде остання ніч!