XLIII. Заради тих, кого любиш

Того дня Вілл з Роббом були в дрібному містечку Люар на межі Саганії й Баконії. Ґілберт послав їх вище за течією, щоб глянути, чи готуються саганці нападати. Саганці готувались, але неспішно: в таборі, за яким шпигували хлопці, вона нарахували трохи більше ніж тридцять наметів. Стільки ж було північніше від Отраду, але і ті воїни не виглядали так, наче готуються кинутись у бій.

Робб з Віллом вертались тим самим шляхом, коли другий перечепився за коріння дерев і полетів вниз з пагорба.

— От же ж! — зашипів Робб і озирнувся по сторонах. Навколо нікого, хто міг би почути невдале падіння Вілла.

Робб збіг з пагорба і допоміг хлопцеві піднятись.

— Як ти взагалі дожив до..? Скільки тобі?

— Девʼятнадцять, — сумно відповів Вілл і витрухнув зі свого світлого волосся згниле листя.

— Навіщо командир взагалі тебе взяв, — продовжував бурчати Робб. — Від тебе користі ніц.

— Від тебе теж небагато, — огризнувся Вілл.

Робб здивовано обернувся до нього, і хлопець вмить стушувався, відвів погляд.

— Я не хотів… — пробурмотів Вілл.

Але Робб лише розсміявся і так сильно поплескав товариша по спині, що вибив з нього повітря.

— Голосніше, Віллі, голосніше! Грубий ти мені більше подобаєшся, ніж коли мимриш.

Вілл зробив своє звичайне обличчя, яке виражало чи то страх, чи то сум, і Робб лише сильніше розсміявся, згадавши, що за спиною Вілла вони з хлопцями часто жартували, що в того обличчя, ніби командир наказав йому стрілятись на поєдинку з Джо.

— Чому ти доєднався до повстанців? — спитав Вілл.

Робб скосив очі й глянув на хлопця. Вілл був сухуватим, трохи сутулився і мав зацькований вигляд. А як їх обох з Оллі висварив Ґілберт, коли ті у Волварі випустили з рук генерала! Здавалось, Вілл тоді розплачеться. Навіть Роббу стало його шкода.

— Не знаю, — чесно зізнався хлопець. — Ми виросли разом з Оллі, він пішов до повстанців, і я пішов. А що ще було робити? Або до повстанців, або лишатись в рідному селі, а за пару років нас би забрали в алітерську армію.

— Я не думав, що ви з Оллі такі добрі друзі, — чесно зізнався Вілл.

— То через Кріса. Кріс — то гівно, яке смердить поруч з Оллі й всіх відганяє.

— Але Кріс здався мені добрим, — невпевнено відповів хлопець і здивовано глянув на Робба. Той пирснув зі сміху.

— Кріс? Добрим? Може ми говоримо про різних Крісів? Він добрий тільки до Оллі. Я його довше твого знаю, повір, він прилип до Оллі ще до Отрадського повстання.

— Ви були в Отраді?

Робб враз став серйозним.

— З Отраду повернулись лише семеро. І всі вони стали командирами, бо більше не було кому. Ріоталі зібрав кращих з нас і підло вбив, — Робб вже шипів від злості. — Ну і Джо ще теж повернувся звідти, хоч і не зовсім цілий.

— Але не став командиром? — уточнив Вілл. — Бо Джо жінка?

— Бо він не уліадець. Він не за нас бʼється, в нього свої цілі.

— А хто вона? — здивувався Вілл, навмисно використовуючи жіноче звертання.

Робб окинув його задумливим поглядом і змовчав. Вони вже вийшли до струмка, де лишили коней, і стали відвʼязувати їх.

— А ти не боїшся вмерти? — зовсім тихо спитав Вілл, ховаючись за сідлом.

“Певно наляканий після штурму Отраду”, — подумав Робб. Багато новеньких ходили наче привиди після того. Він ще памʼятав, як після своєї першої битви його нудило цілу ніч, і як Оллі ревів поруч.

— Я боюсь, що буду останнім, — відповів Робб. — Як командир. Він каже, що Богиня смерті його не любить. Наче і жартує, але ні. Ось цього я боюсь…

Робб визирнув з-за свого коня і зрозумів, що Вілл його вже не слухає. Хотів вже дати тумака хлопцеві, коли почув, що хтось наближається. Вершник. Наче один. Робб дістав з-за пояса пістоль і зарядив його. Він вже обернувся до Вілла, спитати, якого чорта той просто стоїть, коли на галявину вискочив вершник і хлопець кинувся до нього.

— Леді Адель! — гукнув Вілл, і Робб спішно сховав пістоль.

Дівчина і справді здалась йому схожою на Адель, от тільки обидві леді Сафонські мали бути вже давно у Ладиронському королівстві, в цьому Робб був впевнений. І поки він боязко підходив до дівчини, Вілл вже встиг зняти знесилену Адель з коня.

— І звідки тільки в ньому стільки сили зʼявилось? — пробурмотів сам до себе Робб.

— Леді Адель, як ви тут опинились?

Дівчина не могла стати рівно на ноги, і Віллу доводилось буквально тримати її, щоб та не впала. Вона підняла погляд на хлопця і розридалась.

— Леді Адель… — Вілл почервонів, не знаючи, що йому робити, але врешті ледь відчутно обійняв її за плечі.

— Леді Адель, — суворіше звернувся Робб, який не переносив сліз, — що трапилось? Ви мали бути в Ладиронії.

— Юндер! — вигукнула зі злістю Адель. — Юндер перехопив нас з матірʼю на кордоні й привіз до короля. Я втекла. І тоді я бачила його! Він їхав з воїнами в Діар!

Хлопці перезирнулись.

— Нам треба до командира, — заявив Робб. — Ви можете їхати?

Адель покачала головою. Вона їхала три дні від самого світанку до ночі, проїхала всю Саганію, тіло її горіло від болю, а на стегнах від незручних штанів була здерта шкіра.

— Візьми її до себе Вілле, я візьму коня.

Хлопець кивнув. Вони разом усадили дівчину в сідло, і помчали назад в Отрад.

Коли Ґілберт вислухав Адель, він навіть не змінився в обличчі. Тільки Ріна з Крісом помітили, як затремтіли його руки, але командир швидко сховав їх в кишені. Закинув голову назад, вивчаючи тріщини на стінах, і важко зітхнув.

— Я вдячний, що ви встигли нас попередити, леді Сафонська. — Чоловік знову глянув на дівчину. — Агнес допоможе вам перевдягтись.

— Коли ви вийдете на допомогу моєму батькові? — Адель не спішила вставати з крісла і йти за Агнес.

— Ми не вийдемо.

— Але ж…

— Ваш батько вже певно знає, що ви з матірʼю в заручниках. Коли генерал Койл приїде в Діар, він віддасть йому військо.