XLII. Глава родини

— Ви впевнені, що вони не перетнули кордон? — перепитав Монтаро.

Він сидів у залі разом зі своїми васалами, сафонськими панами, які відгукнулись на його заклик підняти людей і зброю проти Ріоталі. Зала, обставлена фарфоровими вазами Люсі й кріслами, обшитими шовком, взагалі не підходила під простий одяг алітерців з грубого полотна, пістолі й мечі.

— Мій підлеглий, Лавчінський, — пояснив пан Сора Рагський, — він сам бачив, як генерал Сафонський забрав леді Адель і леді Люіну.

— Ви довіряєте йому?

— Так.

Монтаро відкинувся на стінку крісла і прикрив запалені очі. Він дізнався про це зранку, коли прибув пан Рагський. Все ж Ріоталі виявився швидшим і розумнішим. Це був кінець. Якщо Адель і Люсі в короля, Монтаро не зможе зробити нічого.

— Мій лорде, — до кімнати увійшов один з воїнів, — біля міста зупинилась сотня воїнів на чолі з генералом Сафонським. Вони просять дозволу увійти в місто.

Монтаро підсокчив на ноги.

— Чи є з ним мої донька і дружина?

— Лише воїни, мій лорде.

— Не можна його впускати, мій лорде! — Сора Рагський навіть піднявся, намагаючись донести свою думку. — Він прийшов вимагати, щоб ми здались.

— Я знаю.

— Або ми маємо впустити його і вбити. Надішлемо голову генерала Ріоталі!

— В нього мої дружина і донька! — крикнув Монтаро навіть голосніше, ніж очікував. Обернувся до воїна, який досі стояв, схиливши голову: — Я даю дозвіл увійти в місто, але лише для Юндера Сафонського. Я гарантую йому безпеку.

Воїн вийшов, і в зал хвилину панувала тиша.

— Ви ж не думаєте здатись, мій лорде? — обережно поцікавився Рагський.

— В них моя родина.

— Так, в них дві жінки. Але крім них у вас ще тисячі людей, які ризикнули своїм життям, щоб прийти сюди! — Рагський оглянувся на інших панів у пошуці підтримки. — Ви покликали, і ми прийшли. Ми згодились підтримати принца Бетеля. Ви не можете сказати нам просто йти додому після всього. Якщо ми не прийдемо зараз на допомогу повстанцям в Баконії, як домовлялись, вони програють. Ми програємо.

Монтаро мовчав. Він все знав і так. Він мав сам прослідкувати, щоб Адель з Люсі перетнули кордон. Він кляв себе за те, що зробив цю фатальну помилку. Але він не міг їх втратити. Тільки не їх.

— Мій лорде…

— Будьте тут, — наказав він. — Я сам говоритиму з генералом.

— Дозвольте нам хоча б бути присутніми! — намагався відмовити його Рагський.

Інші пани теж зашуміли, підтримуючи його, але Монтаро вже вийшов з зали й закрив за собою двері. Він вийшов на ґанок. Колись тут були лише двоє чи троє вартових, тепер їх було кілька десятків. Вони змогли зібрати майже всіх панів. Роками Монтаро переконував їх зайняти його сторону і виступити проти Ріоталі. Лише успіхи уліадців змогли довести, що вони можуть перемогти. Пани зібрались в Діарі, разом зі своїми військами. Але король обставив його і тут. За сотні миль в Отраді Ґілберт і інші командири чекали на його підкріплення, але Монтаро вже знав, що не віддасть наказ вийти за межі Сафонії. З того самого моменту, коли йому сказали, що Адель з Люсі не змогли перетнути кордон, він знав, що зрадить Ґілберта.

Юндер підʼїхав по алеї, що вела до сходів, й спішився. Коротко кивнув лорду Сафонському, і той мовчки подався назад, в особняк. Зайшов в кабінет і лишив за собою двері відкритими. Юндер увійшов і закрив їх.

— Якщо ви так швидко погодились впустити мене, то певно вже знаєте, що леді Люіна і леді Адель в Лондірі.

Монтаро важко зітхнув і кивнув. Якщо вже він програв, то програв. Тягнути час не було сенсу.

— З ними все добре, — продовжив Юндер. Він відсунув стілець і сів по іншу сторону стола. — І буде добре, якщо ви слухатимете накази короля.

— І що наказує король? — без емоцій, абсолютно спокійно спитав Монтаро.

— Щоб ви відмовились звання глави роду і передали цю владу мені.

Лорд навіть трохи підняв брови. Ріоталі продумав все до дрібниць, навіть краще, ніж йому здавалось спочатку.

— А якщо відмовлюсь?

— Тоді я не можу гарантувати безпеку леді. Авжеж ви розумієте, що якщо щось станеться тут зі мною, то це повпливає і на них.

— Вони ж і ваша родина тепер, Юндере. Як ви могли зробити це? Відвезти їх до короля особисто…

— А як ви могли повстати проти нього? — перебив його Юндер. — Чому ви взагалі пішли на зраду? Це через те, що він змусив вас до шлюбу?

— Ні, бо він вбив короля Хіроторі. І всіх повстанців, які були на перемовинах в Отраді. Можливо ви й можете підкорятись такому королю, а я — ні. — Монтаро покачав головою. — Я ще вірю в справедливість. І в те, що ми мусимо битись за неї.

— Ви ж не думаєте, що я повірю в це.

— Вас не було в Отраді, генерале.

— Але і вас теж. — Юндер ледь усміхнувся, відзначаючи, як нахмурився Монтаро.

— Ті, хто зміг втекти, розказали мені, що сталось насправді. Вони були там.

— А мені розказав король Ріоталі. І він теж там був. Чому б мені вірити повстанцям більше, ніж королю? Ще не пізно, лорде Сафонський, ви ще не встигли нічого зробити. Якщо скажете, що збирали військо, щоб допомогти королю з повстанцями, він пробачить вашу зраду.

— Я скажу що завгодно, якщо від цього залежить життя Люсі й Адель.

— Я розумію, — кивнув Юндер. В цей момент він навіть перейнявся повагою до лорда.

— Ні, не розумієте, — грубо відповів Монтаро. — Ви думаєте, що розумієте. Ви думаєте, що кохаєте Ріну більше за власне життя, власні принципи, але ж це не так. Вона з повстанцями, Юндере. Ви б приєднались до них заради неї?

Генерал вигнув брову і з роздратуванням глянув на лорда.

— І я не засуджую вас. Це правильно, мати свою позицію і триматись неї, але не кажіть, що розумієте мене. Не кажіть, що розумієте мене, коли просите зрадити моїх вірних друзів заради тих, кого я люблю найбільше в цьому світі.

Юндер піднявся. Хвиля гіркоти й сорому, що піднялась зсередини, змусила його тікати від цього чоловіка.