XLI. Хід королеви

Адель лежала на ліжку і монотонно стукала підбором своєї туфлі в стіну. За пʼять днів, які вона була тут, дівчина встигла вже зробити значну діру. Це був її власний протест проти короля, її єдиноможливий протест. Кімната дівчини була на третьому поверсі, а біля дверей цілодобово стояло по двоє вартових — втеча не була варіантом.

Лише один раз Адель дозволили побачитись з матірʼю: в перший день у столиці, тож дівчина знала, що Люсі десь тут, через дві кімнати від неї.

У двері постукали, але дівчина не відповіла. Вона навіть слуг ігнорувала на знак протесту.

— Леді Сафонська, вас кличе до себе королева.

Адель хотіла відмовитись, але врешті підвелась і в супроводі двох вартових поплелась за слугою. В кімнаті Джина була разом з Мей Корською.

— Леді Сафонська, прошу, сідайте.

Про ввічливий уклін на знак привітання мови не йшлося — Адель навіть не усміхнулась. Дівчина мовчки пройшла і сіла в запропоноване крісло, наче це вона тут була королевою. Джина нервово озирнулась і гаркнула на вартових:

— Чого застигли? Геть! Почекайте за дверима.

Ті перезирнулись, але підкорились наказу королеви. Впевнившись, що вони лишились втрьох, Джина сіла навпроти Адель.

— Як ви? — прошепотіла вона.

Дівчина скривилась. Вона прирівнювала королеву до короля і не збиралась відповідати на питання Джини.

— Ви не довіряєте мені. Але я хочу вам допомогти.

— Допомогти? Як ви мені допоможете? — Адель насупилась, підібгала губи, і її маленьке обличчя стало схожим на морди собак дрібних порід. Одного разу Ріоталі подарував одну таку Джині, але подарунка вона не оцінила, і собака лишилась жити в іншому крилі палацу, хіба Масахіко про неї й згадував інколи.

— Я допоможу вам втекти, — прошепотіла Джина.

Адель насторожено глянула на королеву.

— Ви підете проти короля? — уточнила дівчина. Джина кивнула. — Не очікувала від вас такого.

— Не варто судити жінку по її чоловіку.

З цим Адель була згідна. Коли вона думала про Юндера, хотілось аж кричати від злості.

— І як це буде?

— Ми вийдемо через покої короля. Ви перевдягнетесь в одяг служниці. Ось. І я принесла для вас штани.

Джина дістала весь одяг зі старезної скрині, прикрашеної рубінами, яку привезла з собою ще з Родівару.

— Доведеться їхати верхи, але я думаю, що ви впораєтесь.

— Я добре їжджу верхи.

— А ви, Мей? — звернулась Джина до леді Корською, але та покачала головою.

— Я не поїду.

— Але ж… — Королева розгубилась. Адель тим часом стала перевдягатись, щоб не втрачати часу. — Ви ж тут замкнені.

— Я не вчилась їздити верхи. Та і куди я поїду? Адель може поїхати до батька, мені ж немає куди повернутись, крім мого чоловіка. А він замкне мене, так само як і король.

Джина нервово кусала губи, не знаючи, що їй сказати на це.

— А моя мати? — спитала Адель. — Коли її приведуть?

Королева відвела погляд.

— Вона захворіла.

— Вона хвора? Я маю потрапити до неї!
— Ні, Адель! У вас є лише один шанс втекти, зараз, поки короля немає у палаці. Я говорила з вашою матірʼю, вона просила передати, щоб ви були сильною. Щоб ви шукали батька і не довіряли нікому, кого зустрінете в дорозі.

Адель глянула на темно-синє плаття служниці, яке тримала в руках, вирішуючи, чи варто їй тікати.

— Вона сильно хвора?

— Ні, — збрехала Джина. — Минеться швидко.

Насправді Люсі злягла вже на другий день їхнього увʼязнення з високою температурою. Лікарі розводили руками, списуючи все на переживання і слабке здоровʼя.

— Нас супроводжуватимуть принаймні четверо вартових, — попередила королева. — Я накажу поїхати до крамниці, що біля самих воріт Лондіра. Тоді захочу прогулятись по яблуневому саду, що за воротами, вартові підуть за мною, а ви лишитесь з кіньми біля екіпажу. Коли ми будемо в саду, ви втечете на одному з них.

— І ніхто не впізнає мене?

— На щастя, ви зовсім не схожі на алітерку.

Адель вже перевдяглась, і тепер її й справді було важко відрізнити від служниць.

— Я кликатиму вас Анною, добре?

Адель кивнула.

— Ви впевнені, що хочете лишитись? — перепитала Джина в Мей. — Це моя провина, що король замкнув вас. Пробачте, я…

— Все добре, моя королево. — Леді Корська мʼяко усміхнулась. — Поспішіть. Я буду тут, удавати, що ви у кімнаті.

Джина кивнула, і вони з Адель зникли за дверима спальні Ріоталі.

Спальня, кабінет, і алітерки вийшли вже в іншому кінці коридору. Вартові, занадто зайняті власною розмовою, навіть не помітили їх. Вони швидко пройшли на другий поверх, а там сповільнились. Поквап лише привертав увагу.

Екіпаж вже чекав на королеву. Слуги схилились в низькому поклоні, Джина перша піднялась в карету, за нею Адель, і нікому навіть не спало на думку звернути увагу на дівчину в одязі служниці. Джина постукала по стінці, і екіпаж рушив. Адель не без тремтіння чекала, поки перед ними відкриють ворота. Білі будинки Лондіру з чорними дахами тягнулись нестерпно довго.

— Ви маєте гроші? — згадала Джина.

Адель кивнула. Золоті монети, які їй дала мати, вона носила на собі. Але королева все одно потягнулась до своєї маленької сумки й дістала звідти мішечок з монетами.

— Візьміть, тут небагато.

Дівчина вдячно кивнула.

— Тримайтесь далі від доріг. Кажуть на них небезпечно. І… — Джина не знала, що додати. Вона і сама ніколи не подорожувала далеко, не кажучи вже про те, щоб робити це без супроводу.

— Попіклуйтесь про мою матір, — попросила Адель.

— Авжеж.

Екіпаж зупинився. Вони під'їхали до ювелірної крамниці. Адель, згадавши про свою роль, вискочила перша і лишилась стояти біля карети.

Джина вийшла і вже попрямувала до крамниці, коли з тої назустріч їй вийшла Каміко Зорнійська разом з матірʼю. Адель застигла. Вони були добре знайомі з алітеркою, ще коли та підставила її з дебютом. Вона точно впізнає її. Адель глянула на Джину, щоб якось попередити, але королева вже і сама здогадалась.