XL. Перша битва

Ріна нервово кусала губи, палець її вибивав швидкий ритм по корпусу рушниці. Це вже була нова, свою вона лишила як трофей Ріоталі. Жінка нахилилась і визирнула зі строю, знайшла очима Артура. Той стояв перед власним загоном, і Ріна могла закластись, тільки присутність людей навколо не давала йому проблюватись від паніки. Вона ледь усміхнулась і глянула вправо. Там стояв Кріс зі списом, і він виглядав зовсім по-іншому. Холодна зібраність, крижаний погляд, міцно стиснуті щелепи. Він майже не рухався, невідривно дивився на північ, в сторону Отраду, і лише інколи обертався до свого загону, який був на межі паніки.

Вони мали пʼять тисяч людей. Дві тисячі з них були повстанцями: всі їхні сили. Ще дві колись воювали в алітерському війську під час Гоальської війни. Ще тисяча були молодиками, які вміли тримати хоча б спис.

— Недостатньо, щоб захопити столицю, але достатньо, щоб Ріоталі відправив до нас свої війська, — пояснив їй Ґілберт. — Бетель за цей час перетне Сонкари й допоможе нам захопити Саганію. А звідти до столиці два дні верхи. Якщо паде Саганія, вважай, що Алітер наш.

— А якщо Корський прийде на допомогу? — спитала Ріна.

— Його зупинять в Сафонії.

План був простий. І Ріна майже не сумнівалась в його успіху. Майже. Оллі мав підірвати стіну Отраду ще пів години тому.

Вони стояли за пагорбами зранку. Коней лишили кавалерії, яка стояла по боках, і тепер Ріна заздрила, що їй дали стрільців. Ноги гуділи від втоми. Врешті жінка не витримала перша: сіла прямо за землю. За нею, наче по команді, сів весь її загін, а за ним опустились на землю й інші. Ґілберт разом з іншими командирами стояв на самому пагорбі й вдивлявся у бінокль на стіни. Він обернувся і хотів підняти військо на ноги, але передумав. Нехай сидять.

— Щось не так, — прошепотів Артур зовсім поруч, і Ріна здивовано обернулась.

І коли він тільки встиг підповзти до неї? Хлопець розстібнув верхні ґудзики змоклої сорочки й закотив рукава, але це не допомагало, день був на диво спекотний. На плечі він мав повʼязку з червоної стрічки. Вони не мали однакової форми, як алітерці, але кожен повʼязав на плече яскраво-червону стрічку. Вони порізали їх з прапорів Баконських, які знайшли у Волварі й Дарані.

— Щось не так, — так само пошепки підтвердила жінка.

Артур хотів вже щось сказати, але передумав і міцніше стиснув губи. Ріна знала цей погляд. Він хотів попрощатись. Стоячи з рушницями посеред пагорбів, вкритих пожовклою травою, важко було не думати про те, що сьогодні вони могли лишитись в цій землі. Ріна подумала про Юндера. Останні дні вона часто думала про нього. Сім років тому він не дозволив їй взяти участь у жодній битві. Вона лише бачила їх, але не стояла посеред воїнів з рушницею. Він не хотів, щоб вона відчувала це. Передчуття смерті.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Артур.

Ріна ледь усміхнулась. Він казав їй це за сьогодні вже втретє. Хлопець нахилився і лишив лоскотний поцілунок на її губах.

— До свого загону, Вудсе! — гаркнув на нього Ґілберт, і хлопець, закотивши очі, перейшов назад.

Через десять хвилин вони нарешті почули вибух. Земля затремтіла, і Ріна підскочила на ноги. Глянула на спину Ґілберта, і той обернувся. Зловив її погляд і кивнув.

— Вперед! — крикнув чоловік, і йому у відповідь загуділи труби.

Все навколо закрутилось так швидко, що Ріна ледь встигала слідувати плану. Вони йшли невеликими загонами: кожен мав кілька груп воїнів зі списами й щитами, всередині були стрільці. Ріна втупилась у широку спину чоловіка перед собою, намагаючись не наступити йому на пʼятки. Збоку дули в труби. Коли вони пройшли пагорб, вона побачила стіну. Біля воріт вона була розтрощена у двох місцях: цілі брила каміння повилітали на дорогу, жовта курява піднялась у повітря, місто наче затягнуло піщаною бурею. Цього разу вже вони заходили з армією за стіни Отраду.

— Швидше! — гукнув Ґілберт. Затрубили справа, і всі перейшли на біг.

На стінах готували гармати. Першим ядром вбило трубача справа. Ріна обернулась на звук, але не побачила нічого: всі бігли скоріше в пролом, щоб уникнути зустрічі з камʼяними кулями, вкритими чавуном. Лише списи, списи, списи в руках проносились повз.

Друге ядро збило з ніг Ріну і тих, хто біг поруч. Вона впала вперед, прикриваючи голову руками, і застигла. У вухах гуділо. Тепер вже жінка могла бачити кратер, посередині якого стирчав шматок каменю. Зовсім близько, лише в пʼяти футах. Кілька людей ще були живі. Ріна підповзла ближче, до хлопця, який намагався втримати свою зламану ногу на місці. Він навіть не кричав, лише здивовано озирався навколо.

Ріна дістала з його сумки заготовлену мотузку і туго перевʼязала ногу.

— Чуєш мене? — крикнула Ріна. Точніше вона думала, що кричить, а насправді ледь шепотіла.

— У вас кров, — відповів їй хлопець.

Вона не почула нічого, тільки помітила, що губи його ледь рухаються.

— Повзи назад, до лікарів!

Він знову щось сказав, що Ріна не звернула уваги. Вона піднялась на ноги й озирнулась. І тільки зараз зрозуміла, що за гулом в голові не чує нічого навколо.

— От чорт… — Ріна змахнула кров, що витекла з вуха.

Вона вже бачила таке під час попереднього повстання. Тоді повстанці не особливо церемонились і стріляли по алітерцях з гармат. Вона знала, що буде далі.

Перед очима поплило, і Ріна сіла на землю. Земля оберталась і мінялась місцями з небом.

— Джо! — Артур обхопив жінку за плечі й спробував підняти, але ноги не тримали її. — Ти чуєш, Джо? Джо!

Вона не чула, лише бачила, як рухаються його губи.

— Джо…

Ріна зняла свою рушницю з плеча і вручила Артурові. Хотіла відштовхнутись від нього і піднятись на ноги, але хлопець то був близько, притискав до себе, то здавався на відстані принаймні десяти кроків.

— Іди далі, — прошепотіла жінка. — Ти потрібен там. Іди. Іди!

Здавалось, пройшла хвилина після того, як вона лишилась сама. А може година. По відчуттях вона сиділа біля гарматного ядра цілий день, от тільки сонце стояло на одному місці. Навколо були лише кілька трупів тих, кому не пощастило померти в той короткий обстріл. Хлопець, якому вона перевʼязала ногу, перестав дихати. А ще пил, пил, пил. Ріна вдивлялась в жовті стіни Отраду, і їй здавалось, що місто насміхається над нею. Але і сонце врешті погасло.