XXXVIII. Смерть любові

Адель з матірʼю їхали в екіпажі вже другий тиждень. Весь день за вікном пропливали одноманітні пейзажі: ліси, ліси, поля, крихітні села й оборонні мури міст. На ніч вони лишались спати сидячи, від чого в дівчини постійно болів поперек. 

До Діару Адель ще було цікаво споглядати за буянням літа у віконечко, після — вони з матірʼю їхали мовчки, кожна була занурена у тривожні думки. Монтаро Сафонський лишився в Діарі, і хоча Адель не знала напевно, що він збирається робити, вона здогадувалась, що батько допомагає повстанцям. Вони ніколи не говорили про це, але дівчина ловила обривки фраз то тут, то там, аж поки врешті, як і всі діти, не збудувала зрозумілу картинку з фактів в перемішку зі здогадками.

Адель часто згадувала Юндера. Уявляла різні можливі варіанти подій: то він не знаходив Джо, то знаходив, і вони разом були щасливі, а з Адель він розлучався, лишаючи її на поталу пліткаркам. Ще дівчина думала над таким варіантом, коли Юндер знаходить Джо, але та не приймає його назад. Не дарма вона ховалась від нього стільки років. Що тоді мусить зробити Адель, коли він повернеться? 

Дівчина вʼязнула у своїх думках, засинаючи, аж тут екіпаж зупинився. Люсі відсунула шторку, визираючи назовні.

— Вже кордон, Адель, — радісно сповістила мати. — Невдовзі будемо в Ладиронії. Підемо в театр і крамниці, все як ти любиш.

Дівчина стримано усміхнулась. Вона взагалі вже не знала, що вона любить і кого. Екіпаж зсунувся на кілька футів і знову різко зупинився. Почувся стук у вікно, і Люсі роздратовано визирнула. Біля підніжки стояв вартовий у синій формі. Знервований. Очі його бігали навколо, а у руках він мʼяв свій капелюх.

— Прошу, вийдіть з екіпажу.

Люсі відкрила двері карети, але не зсунулась з місця.

— Ви знаєте, з ким говорите? — холодно поцікавилась жінка.

— Так, леді Сафонська. Прошу вас. — Вартовий схилив голову.

— Як вас звати?

— Сато Лавчінський, моя леді. — Чоловік зиркнув за спину, шукаючи поглядом когось. — Я головний на цьому переході через кордон.

— Але ви затримуєте леді Сафонії? — Люсі закрила двері до екіпажу і постукала до візника. — Ми їдемо далі!

Але карета не зсунулась з місця, а двері відкрились знову, ще й так різко, що алітерки підстрибнули від несподіванки.

— Що ви..?! — Люсі запнулась.

Замість знервованого Лавчінського біля підніжки стояв Юндер.

— Леді Люіна, леді Адель, — холодно привітався генерал. — Прошу, вийдіть з екіпажу.

— Не бачу для цього жодних підстав, — не здавалась Люсі.

— В мене наказ короля повернути вас до столиці.

Адель здригнулась. Колись Джо сказала їй: “Якщо вийдеш заміж за генерала, то одружишся з королем”, і тоді дівчина не зрозуміла її, а тепер же усвідомила сповна.

— Де цей наказ? — Люсі глянула на руки Юндера, але ті були пусті. — Покажіть його. Не мушу ж я повірити вам на слово?

Генерал ледь усміхнувся.

— Він був усним.

Люсі спробувала ухопити двері за ручку з внутрішньої сторони й закрити, але чоловік тримав міцно.

— Ви не будете віддавати мені накази. Ми їдемо в Ладиронію.

Воїни Сафонського, що стояли навколо екіпажу розгублено переводили погляд з Люсі на Юндера. Вони прослужили Монтаро і його дружині все своє життя, і все ж кожен з них знав, що генерал нещодавно і сам став Сафонським. За відсутності лорда Монтаро він вважався головним в родині.

— Я не хочу застосовувати до вас силу, леді Сафонська, — продовжував вмовляти Юндер. — Ви й так повернетесь до столиці, ви не маєте вибору. У вашій владі лише життя цих нещасних, яких я вбʼю, якщо ви не погодитесь проїхати за мною зі своєї волі.

Люсі підібгала губи.

— Вирішили пролити кров своїх людей, ледь увійшовши до родини? З вас вийшов прекрасний лорд.

— Леді Люіно…

— Що ви взагалі тут робите? Ви хіба не відправились на пошуки своєї першої дружини? Вона жива, тож ваш шлюб з Адель недійсний. Ви не частина родина Сафонських, у вас немає наказу, щоб силою забрати нас до столиці. Ви лише намагаєтесь нас викрасти.

На останньому реченні Люсі зробила особливий акцент, і вартові навколо почали перешіптуватись.

— Якщо моя перша дружина жива, — відповів в її манері Юндер. — І якщо вона жива, то може не переживати: я і справді анулюю наш з Адель шлюб і зникну з вашою родини. Авжеж перед тим я допитаю і вас, і вашого чоловіка, щоб дізнатись, чому ви приховували від мене цей факт.

— Схоже, вона раніше нас зрозуміла, ким ви є, якщо переховувалась всі сім років.

Юндер стиснув дверцята екіпажу так, що вони заскрипіли.

— Витягніть їх силою, якщо знадобиться, — наказав генерал і відступив на крок.

— Почекайте! — втрутилась Адель. — Юндере, прошу вас. Прошу, — тихіше додала дівчина, і він підійшов ближче. — Заради всього, що зв'язує нас з вами, дозвольте нам поїхати. Я не розумію, що відбувається, але мій батько сказав, що нам небезпечно лишатись. Прошу! В матері слабке здоровʼя. Ми лише жінки, і я не розумію, як наш відʼїзд може нашкодити. Прошу вас.

Юндер мовчки дивився на дружину. Адель подумала, що він вагається, і вона поквапом додала:

— Я завинила перед вами. Пробачте мені. Я не можу повернути ваших малюнків, я можу лише просити вибачень.

— Адель, в мене наказ.

— Але ж ми тепер ваша родина, Юндере. Прошу, не наражайте нас на небезпеку. Я не знаю, що чекає на нас у палаці, але батько боявся цього. Боявся, що нам нашкодять. І я цього теж боюсь.

— Вам не нашкодять, — запевнив генерал. — Прошу виходьте. Ви поїдете зі мною так чи інакше. Нехай поїздка буде приємною.

Адель ледь стримала тремтіння губ.

— Дозвольте нам з матірʼю переговорити хвилину, — тихо попросила дівчина.

Юндер кивнув і закрив дверцята екіпажу. Люсі схопила долоні доньки й притисла до своїх губ, лишила мокрі від сліз поцілунки на них.

— Ми мусимо поїхати, він не відпустить нас, — прошепотіла Адель. — В нас десятеро воїнів, цього недостатньо, щоб пробитись.