XXXVII. Штурм

Коли Юндер приїхав до околиць Волвару, алітерська армія вже стояла під його стінами. Він безцеремонно увійшов до будинку, де проходили генеральські наради, й обвів поглядом присутніх. Серед них не було генералів першого рангу.

— Хто керує штурмом? — спитав Юндер.

Молодий алітерець років двадцяти вийшов вперед.

— Генерал другого рангу Таку Бранський. Вітаємо вас у таборі, генерале Ко… — він запнувся. — Генерале Сафонський?

— Я мушу потрапити в місто.

— В місто? У Волвар?

— Тут є інше місто поблизу? — насмішкувато спитав Юндер.

— Так, тут є…

— У Волвар, — перебив чоловік. — Я мушу потрапити у Волвар.

— Так і ми теж, — цілком щиро відповів йому Таку. — Але ворота закриті. Ми пробували штурмувати стіни — вони відстрілюються. Схоже, що вони розібрали арсенал, один з найбільших у Баконії. Ми вже втратили дві сотні людей за минулий штурм.

Юндер підійшов до вікна і глянув на стіну. Волвар і Даран — міста-фортеці, побудовані ще за часів Уліадії. Вони встигли обрости кварталами для бідняків, але все життєво необхідне було за високими міцними стінами.

— Є гармати? — спитав він, але і сам знав відповідь: гармат не було. 

Ріоталі наказав би взяти місто без гармат, щоб не робити з заколотників мучеників.

— Гармат немає, — підтвердив його слова Бранський.

— А скільки людей?

— Дві тисячі.

— Тисяча вісімсот, — поправив Юндер. — Це добре, що ви не продовжили минулий штурм, інакше у вас би вже не було людей.

Він примружився, тоді обернувся до генералів.

— Я бачу щоглу корабля. Тут можна вийти на дах?

За хвилину вони вже стояли на даху, вглядаючись у горизонт, де було видно корабель, що відпливав.

— Порт працює? — уточнив Юндер.

Генерали почали шепотіти між собою, але ніхто з них не знав точної відповіді.

— Якщо працює порт, то східні ворота відкриті. От вам і відповідь, як потрапити в місто.

— Але в нас немає кораблів. — Бранський насупився.

— То дістаньте їх. Ви ж командуєте штурмом — пошліть голуба в Дратенар. Це найближча гавань. І за чотири дні ви вже матимете кораблі. І запросіть ще людей в лорда Саганського.

Ідея сподобалась Таку. Він зник всередині, щоб написати листи до лорда Саганського і короля — не міг упустити можливості доповісти, що перший генерал у Волварі — а Юндер тим часом лишився на даху. Це була найвища будівля, звідси можна було навіть побачити, чи є хто на стінах. Чоловік вдивлявся поміж веж, наче міг би впізнати Ріну з такої відстані. Йому здавалось, наче якщо дивитись достатньо довго, то він обовʼязково її побачить.

— Генерале Сафонський, — врешті гукнув його Таку Бранський, — ви розділите з нами вечерю?

Наступні три дні Юндер не знаходив собі місця. Він то уявляв собі, як зустрічається з Ріною, її очі, її губи, то його лихоманило від розуміння того, що всі сім років вона переховувалась і навіть не думала розказати, що жива. Адель сказала, що Ріна була разом з повстанцями, але чи міг насправді Ґілберт утримувати її силою? Коли Юндер думав про це, то його кров закипала. Здавалось, що він міг би розкришити ці стіни голими руками, але врешті чоловік змушував себе заспокоїтись: якщо він хотів дістатись до Ріни так, щоб не нашкодити їй, то мав бути обережним.

Коли на четвертий день прибули кораблі з Дратенару, Юндер вже був готовий. Він обрізав своє довге волосся, він чого став виглядати як у молодості, і перевдягнувся у селянський одяг. Спеціально не брився останній тиждень, і з бородою став зовсім на себе не схожим. В такому вигляді його знайшов Таку Бранський, і очі його округлились від здивування. На секунду йому навіть здалось, ніби він бачить зовсім іншу людину.

— Кораблі прибули, — доповів Бранський. — Що далі?

Юндер вигнув брову, і шрам на його лобі, прикритий волоссям, поповз наверх.

— В сенсі? Ви ж тут генерал.

— Але… — Таку розгубився. — Але то була ваша ідея.

— І ви за всі чотири дні не обдумали, що робитимете далі з кораблями, які запросили? — уточнив Юндер.

— Я думав, — стушувався Дарський. — Я лише хотів обговорити з вами стратегію.

— У вас шестеро генералів. — Чоловік накинув плащ, щоб сховати кинджали й пістоль. — Я думаю, ви впораєтесь до світанку. А я маю потрапити в місто до півночі.

— Зараз? — здивувався Таку. — Чому ви не почекаєте, поки ми візьмемо місто?

— Бо я мушу знайти її до того, як місто перетвориться на бійню.

— Її?

— Мою… — Юндер запнувся.

Чи мав він право називати Ріну своєю дружиною тепер, коли одружився з іншою? Як він скаже їй про це? Що порушив обітницю. Якби тільки він дізнався раніше!

Він не відповів Дарському і, обійшовши хлопця, попрямував до виходу з бідних кварталів. Він візьме човен в одному з селищ і просто припливе на причал. Ніхто не зупинятиме його на воротах. Юндер не сумнівався в тому, що більшість містян потайки вислизає з міста під облогою таким самим шляхом.

— Генерале Сафонський? — гукнув його Бранський наостанок. — А як ви виберетесь?

— Якщо ви захопите місто, то мені не потрібно буде за це перейматись.

Все сталось, як він і планував. На воротах він збрехав, що був у родичів у найближчому селі, а сам жив раніше у кварталі бідняків, що за стінами, і сердешні містяни пропустили його. “Якби Дарський не був таким йолопом, вже б взяв місто”, — подумав Юндер. Але йому було без різниці. Нехай місто належить повстанцям, чи зовсім зникне з карти — чоловіка хвилювало лише те, де шукати Ріну.

Він обійшов вʼязниці, але в них були лише алітерці й декілька пʼяних містян, які порушили порядок.  Він шукав її просто серед людей і в лікарні. Врешті, здавшись, під ранок знайшов будинок, в якому був осередок повстанців і впевненим кроком попрямував всередину.

— Хто такий? — зупинив його хлопець на вході.

— Новини з Дарану! Для командира Ґілберта.

— До ранку не почекає?