XXXVI. Минуле на малюнках

Того ранку Юндер прокинувся від жаху. Він навіть не памʼятав, що йому наснилось. Перевернувся на спину і застиг: поруч лежала Ріна. Чоловік потягнувся рукою — торкнутись її спини, її локонів, що обліпили спітніле тіло, впевнитись, що вона справжня — Адель обернулась, і він відсмикнув руку. Вона була справжня, але не Ріна.

Він швидко вдягнувся, вмився і вискочив з кімнати, спершу не зрозумівши, де взагалі знаходиться. Після весілля кожен алітерський пан вважав за свій обовʼязок запросити молодих лорда і леді Сафонських до себе в гості. Так вони й добирались до Діару, зупиняючись по кілька днів у невідомих йому дворян, кожен з яких намагався підластитись до майбутнього лорда Сафонії. В такому темпі вони й на сотню миль не відʼїхали від столиці за тиждень. Юндер нервував. Він був людиною, що служить. Тим, хто виконує накази. І його наказ був взяти під владу Південну Сафонію, а Монтаро возив його по північній частині стріляти качок і слухати, як молоді панянки грають на роялі.

— Лорде Сафонський! — гукнули його ззаду, але Юндер навіть не обернувся. Він ще не звик до свого нового родового імені, не те, що до звання лорда. — Генерале Сафонський! Почекайте!

Юндер пригальмував і обернувся. Чи то Кейтар, чи то Кайнар, Ранський чи Занський — загалом господар маєтку спішив до нього.

— Генерале, — чоловік мав зайву вагу і ледь віддихався, — лорд Монтаро Сафонський чекає вас до сніданку.

— Я буду за годину, — буркнув йому Юндер і все ж дійшов до стайні. 

Там сам осідлав Буревія і втік геть, в поле, далі від чванливих дворян і зверхнього погляду Монтаро. День був на диво холодним. Похмуре небо ось-ось мало розлитись дощем, але Юндер не зважав. Коли він повернувся до маєтку, то промок до нитки, і Монтаро, побачивши його на ґанку, здивовано підняв брови.

Під час сніданку Юндеру теж ніхто не дав спокою: леді Люсі питалась про самопочуття в Адель, яка сиділа за чоловіком, від чого йому здавалось, ніби вони навмисно обидві говорять йому у вуха, а Монтаро обговорював з господарем ситуацію у Баконії.

— Ви хіба не маєте їхати до Волвару, генерале Сафонський? — спитав його лорд, і Юндер підняв голову від яєчні зі смаженим хлібом. — Можливо нам варто повернутись до столиці? Нашому королю б не завадило обговорити ситуацію зі своїми головними генералами.

— Наш король знає, що йому робити.

Наказ Ріоталі був чітким: Юндер мав добратись до Сафонії якнайшвидше, але Монтаро навмисно затягував поїздку, щоб не впустити його туди.

— Сподіваюсь, ситуація не дійде до Отрадського повстання, — важко зітхнув господар маєтку. — Страшні часи. Повстанці тоді дійшли до самого Діару, хіба ні?

— Так, це було жахливо, — погодився Монтаро. — Діар відносно нове місто, тому там немає укріплень чи стін. Не хотілось би опинитись там посеред повстання.

І хоча він казав все це господарю маєтку, очима скосив на Юндера. Генерал лишився незворушним.

— Прошу, розбудіть мене наступного ранку, я поїду верхи разом з вами, — попросила Адель, коли вони після сніданку сиділи на веранді. 

По скляних стінах тарабанив дощ, і вона була закутана в теплий плед, вишитий квітами. Вони були лише вдвох — розкіш, яка рідко випадала у подорожі, якщо не рахувати ночі, проведені у спальні.

— Авжеж.

— Поїдьмо в Ладиронське королівство! — запропонувала Адель.

Книга, яку вона тримала на ногах, зовсім її не цікавила. Вона як відкрила її на першій сторінці ще вчора, так і не просунулась далі. Найбільшою розвагою для дівчини було ходити скрізь за Юндером, роздивлятись його зморшки, шрами й відчувати себе дружиною. Це було особливе відчуття. Мати не обманула, коли сказала, що після весілля Адель відчуватиме себе зовсім по-іншому. І справа була навіть не в тому, що відбувалось за закритими дверима їхньої спальні — Адель зашарілась і прикрила обличчя книгою при згадці про це — світ відчувався інакше. Наче його хтось намалював яскравими фарбами на полотні.

— Можливо через рік чи два, якщо я зможу взяти відпустку зі служби, — уклонився від відповіді Юндер.

— Ні-ні, зараз! Коли ми повернемось додому. Це ж найкращий наш час, і король дав вам відпустку зі служби. Ми можемо поїхати в Ноттінбер, це прекрасне місто. Ви були там?

— Так. Але ми не можемо поїхати.

— Чому? — Адель смішно надула губи.

— Бо в Баконії неспокійно, в Корії захопили дві фортеці. — Юндер насупився. — Я все ж генерал, я не можу поїхати з королівства в такий час.

— То відмовтесь від генеральського звання, — запропонувала Адель з такою широкою усмішкою, наче пропонувала солодощі до чаю. — Так ми зможемо подорожувати континентом, а можливо навіть перепливемо океан! Ви були в Каноському королівстві? Я жахливо хочу туди. Я навіть почала вчити каноську!

І Адель вставила кілька слів каноською, які Юндер не зрозумів.

— Я не збираюсь відмовлятись від генеральського звання.

Дівчина насупилась, а усмішка стала розгубленою.

— Але навіщо воно вам? Ви тепер лорд Сафонії. Вам не потрібно бути генералом.

Для неї це було само собою зрозуміло: є лорди, які пʼють чай у своїх затишних маєтках, подорожують і лишають на згадку про себе мемуару, а є генерали — ті, хто не миються тижнями у військових таборах, ходять у битви й помирають. Але для Адель було зовсім не зрозуміло, чому Юндер, ставши лордом, не хотів переставати бути генералом. Вони ніколи не обговорювали це до весілля. Їй навіть не приходило в голову, що чоловік може лишитись генералом після того, як візьме її родове імʼя!

Юндер мовчав і продовжував спокійно дивитись на Адель, поки дівчина нервово накручувала локони на палець.

— То ви не збираєтесь йти зі служби? — перепитала дівчина. — Але як? Що тоді робити мені? Якщо ви будете їздити по всьому Алітеру, то я муситиму їздити за вами?

— Ні, ви лишатиметеся вдома, — пояснив Юндер. — Боюсь, що місця, в яких я буватиму, зовсім не підходять для леді.

— Але ж… — Адель остаточно розгубилась і випустила книгу з рук. Та впала на підлогу, але дівчина навіть не помітила. — Але ж тоді ми не зможемо бути разом!