XXXV. І алітерець, і мегін

До Мегінкару вони добирались через Південну затоку. В Ріни було важко на душі. Частково через те, що вона поверталась додому так і не помстившись за Астрі. Частково, бо везла з собою його кістки. Вона власноруч викопала їх. Тверда земля не піддавалась, і Ріна натерла пекучі мозолі на пальцях, але не дозволила хлопцям допомогти.

За пʼять днів вони перетнули Південну затоку і висадились в Корлані. Вперше за вісім років Ріна підійшла до дверей будинку, який вважала своїм домом, і постукала у двері. Назустріч їй вийшов молодий мегін, і якби не короткі напівспиляні роги, що стирчали з волосся, жінка б і не впізнала Масачі, сина Азалії. Вона застигла, здивовано розглядаючи юнака, а він спершу обвів поглядом всю групу, і лише тоді подивився на Ріну.

— Азалія… вдома? — спитала вона.

— Так, в саду.

Масачі, якого вже давно звали Ліатрісом, вгледівся в обличчя жінки. Здавалось, він ось-ось згадає її, але Ріна швидше завернула за хату, сховалась поміж кущів, лишивши своїх подорожніх — жоден з них не знав мегінської — з Ліатрісом, який ледь памʼятав уліадську.

В саду і досі росли ромашки. Шавлія, меліса, календула. Ріна доторкнулась до квітів, наче могла б так повернути час. Лише торкнутись до них, повернутись на вісім років назад і не відпустити Астрі. Якщо потрібно — звʼязати по руках і ногах.

— Хто ви? — спитав голос з-за спини. 

Ріна обернулась. Азалія майже не змінилась: шрами виділялись білими смугами на загорілій шкірі. Вона скрикнула, випустила кошик, який тримала у руках, і похитнулась. Ріна зробила кілька кроків вперед, зловити, але не наважилась доторкнутись до подруги.

— Ми ж поховали тебе, — прошепотіла Азалія.

Коли всі розмістились на кухні, і господиня випила валеріани, вона була готова до розмови. По черзі роздивилась кожного: Артура, який сидів з найширшою усмішкою, на яку був здатен, Робба, що дрімав, Тома Солсбері, занадто захопленого всім, що відбувається навколо, і Каорі з маленьким Наото на руках.

— То ви повстанці? — перепитала Азалія. — Ті, що підіймали Отрадське повстання?

— Не всі з нас, — поправив її Артур.

— Чому ти не приїхала раніше? — проігнорувала його мегінка і звернулась одразу до Ріни. — Я чекала на тебе. Прийшла звістка, що під час повстання загинув Астрі. Що… — Азалія обернулась і знову глянула на хлопців. — Що ви його вбили.

Навіть Робб прокинувся і відкрив очі. Ліатріс, який стояв позаду матері, помітно напружився.

— Що тебе вони викрали, — продовжила мегінка. — Але ти тут, жива, разом з повстанцями. Що трапилось насправді, Ріно?

— Спершу я маю віддати тобі дещо.

Вони поховали рештки Астрі біля ріки у священному лісі. Тут же був похований і Ліхніс, батько Азалії. Він не пережив звістки про смерть онука. На березі ріки Ріна розказала Азалії все, що знала. Переказала історію Каорі й зізналась, навіщо вони приїхали до Мегінкару.

— Знову війна. — Азалія покачала головою. — Чому ти ніяк не забудеш про те прокляте королівство? Помститись королю? Ти не повернеш Астрі, лише загинеш.

Ріна мовчала. Подруга піднялась і обтрусила одяг.

— Ходи, Каорі. Якщо забажаєш, то можеш лишитись жити з сином у нас.

— А Ліннея? — зупинила її Ріна. — Де вона?

— В Горвулані, вивчає медицину у твоїй академії. Але чує Велика ріка, якщо ти зустрінешся з нею, я сама тебе задушу. — Азалія стисла кулаки. — Вона хотіла їхати в Алітер, коли прийшла звістка. Помститись. Я не віддам тому королівству ще і її.

Вона пішла назад до будинку, а Ріна довго сиділа на березі ріки, вдивляючись у вирізані на деревах імена. Стовбури витинались вверх, забираючи з собою будь-які спогади про мертвих, щоб живі могли продовжувати свій шлях.

— Ти як? — спитав Артур. 

Ріна не відповіла. Вона і сама не знала.

За три дні вони вже були в Горвулані. Столиця здалась Ріні непривітною і чужою. Хоч вона і прожила тут пʼять років, за останній час вона відвикла від галасу і бруду, що переслідував перехожих навіть у віддалених від центру кварталах. Після прочитання листа від Ґілберта, їх пропустили за внутрішні ворота і розмістили у дальньому куті палацу.

— Ми не чекали вас.

Це було перше, що сказала Арніка, побачивши невеличку делегацію. Вони часто бачились у Ладиронському королівстві, але ніколи в Мегінкарі.

— Голуби від вас перестали доходити, — пояснила Ріна.

Арніка здивовано глянула на жінку. Коли вони востаннє бачились два роки тому, та не говорила зовсім. Але колишня алітерська королева тактовно промовчала стосовно цього факту.

— Новин немає. — Жінка розвела руками. — Моя сестра відмовляється дати навіть одну людину в допомогу Бетелю.

— Можливо ми зможемо її переконати. — Ріна кивнула на Каорі, яка весь цей час тихо стояла в іншому куті кімнати.

— Можливо.

Після короткого стуку увійшов молодий хлопець, і Ріна одразу впізнала в ньому Бетеля. Хто ще міг в королівському палаці мати такі величезні роги й чорне волосся Арніки. Бетель був високим навіть на свій вік. Як справжній мегін носив три зелених цятки на лобі, і мав сірі алітерські очі.

— Я сподіваюсь, ваша дорога була легкою, — привітався він алітерською.

Що уліадці, що Каорі кожен застиг в різних позах, не знаючи, чи варто їм кланятись йому, як королю, чи вітатись як з мегінським принцем. Ріна вклонилась.

— Прошу, сідайте.

Він і сам сів поруч з Ріною на софу.

— Я памʼятаю вас. Ви лікували мого брата Хіроторі перед тим, як він помер.

Жінка кивнула.

— Скажіть, — він звернувся до всіх, — люди чекають на мене?

Ніхто достеменно не знав цього. Навряд жителі Алітеру взагалі памʼятали про меншого принца, а хто памʼятав, той тримав думки при собі.

— Бетелю, — втрутилась Арніка, — наші гості не можуть тобі сказати за всіх…

— Мамо, — перебив її хлопець і підняв руку, — прошу, дозволь мені самому говорити з моїми підданими.

Він знову обернувся до гостей і глянув на кожного пронизливим поглядом сірих очей.